Вивчаючи праці давніх авторів, учені склали досить довгий перелік етнонімів (назв народів), які записані як «скіфські» або ж вважалися родичами (що майже те саме), а також історичних реалій, за якими стоять певні споріднені їм групи населення. У цьому списку понад тридцять позицій — від власне скіфів, будинів, савроматів, масагетів, тисагетів та інших до «царських скіфів» і навіть «скіфів-відщепенців». У підсумку вийшло значне й розлоге генеалогічне дерево із надзвичайно складною системою зв’язків. Якісь етноніми старші, якісь молодші. Коли ж згадати при цьому розмаїття легенд про походження скіфів, то напрошується висновок про те, що легенди ці, швидше за все, належать принаймні різним племенам. Отже, кожен скіф (будин, масагет — далі за списком) викладав грекам переказ свого роду-племені.
Слід зазначити, що скіфи розселилися не лише у степах Причорномор’я. Ще більше їх, мабуть, так і залишилося «у глибинах Азії» — від меж Китаю й Індії до північних кордонів Перської держави. На цій величезній території було створено чимало могутніх скіфських царств. Так само, як причорноморські скіфи, вони ховали своїх владик у грандіозних усипальницях, наповнених золотом, зброєю, у супроводі улюблених коней, дружин, наложниць та слуг. Усе це тепер із величезним зацікавленням вивчають археологи, розкопуючи давні поховання в Афганістані, Туві, на Алтаї або на Ставропіллі. Ті скіфи, які проживали поблизу північних кордонів перської держави, не раз конфліктували з її правителями. Перси залишили зображення саків, котрі приносять данину цареві Дарію І. Ці воїни і справді поповнили перську армію, причому стали одним із найбільш боєздатних її підрозділів. Наприклад, у битві при Гавгамелах (яку цар Дарій III програв) вони, поки перси та македонці з’ясовували стосунки у бою, встигли вщент пограбувати македонський обоз, дещо затьмаривши тим велич перемоги. І хоча Олександр Македонський спромігся згодом вдертися до їхніх володінь, проте остаточно підкорити далеких родичів причорноморських скіфів не вдалося навіть йому.
Отож ми бачимо, що «скіфами» в давні часи називали племена та народи на величезній території. Якщо поглянути на карту, на якій позначено всі краї, колись населені скіфами та їхніми родичами, то можна побачити, що причорноморські степи, наша улюблена «Велика Скіфія», виглядають порівняно невеличким, скромним острівцем на тлі неосяжних євразійських обширів. Та хіба місце в історії визначається винятково розмірами країни? Славетне ім’я та слава скіфів продовжували жити в краї навіть тоді, коли впали їхні останні царства й міста. Слова «варвар» і «скіф» часом у минулому були синонімами. Один із легіонів Риму, розквартирований у Подунав’ї, називався славетним ім’ям «Скіфський». Потім до історії римської імперії (другої половини III ст. до н. е.) увійшла низка «скіфських» воєн, які дуже дорого обійшлися її східній частині. Відзначимо, що до цього часу власне скіфів у причорноморських степах уже майже не лишилося.
Під їхнім славним і все ще грізним для сусідів іменем виступило об’єднання племен на чолі з прибульцями з далекої європейської півночі — готами. А відтак готські історики благополучно включили всі попередні великі звершення скіфів до числа перемог свого народу. Серед привласнених таким чином перемог минулого був навіть розгром воїнства Дарія І у причорноморських степах (близько 515—514 р. до н. е.). Ця подія відбулася в ті часи, коли предки готів ще жили на «острові Скандза» далеко на півночі. Так могутні й войовничі скіфські царі одразу стали «готськими королями», а останні — власниками пречудового родоводу, що сягав Геракла й Зевса (не кажучи вже про Борисфена). І нині окремі аматори розкриття таємниць давньої історії в пошуках величних і славетних предків продовжують звертатися до знаного імені скіфів.
Скіфи проти «скіфів»
Геродот про ці події розповідав так: «Коли... після 28-річної відсутності через стільки часу скіфи повернулися у свою країну, їх чекало нещастя не менше, ніж війна із мідянами: вони зустріли там сильне вороже військо». Історик викладає подальші події за версією своїх інформаторів-скіфів, які зберегли переказ про те, що військо це складалося з нащадків скіфських дружин і рабів. Далі йде сюжет про втихомирення цього війська, що на початку здавалося грізним, за допомогою бичів. Історія з бичами, звичайно, повчальна, але малоймовірна. А от у те, що в Причорномор’ї скіфів могло зустріти «вороже військо», повірити значно легше. Адже життя тут на час азійських походів не припинялася. Якісь кочовища цілком могли й під владу сусідів потрапити, і захотіти відділитися від «дорогих» родичів, що відправилися невідомо куди. Ветерани азійських походів у свою чергу не без підстав розраховували на об’єднання з одноплемінниками й перерозподіл контролю над якимись територіями, а також торговельними шляхами. Однак нове покоління бачило своє майбутнє інакше, аніж ті, хто повернувся з далекої війни. Адже для тих, хто вже укоренився у Причорномор’ї, інтереси угруповань, до складу яких вони входили, а також місце в них, були набагато важливішими, ніж претензії родичів-ветеранів.
З півночі над скіфськими кочовищами вже нависав нескіфський лісостеп із його величезними городищами-містами та, що важливіше, досить численними мешканцями, а також власними уявленнями про те, який саме має бути у степу (і не лише там) порядок і хто тут взагалі за головного. Адже степами проходили важливі торговельні шляхи до еллінських міст на узбережжі Понту Евксинського. Поділений на кілька великих вождівств-царств, лісостеп виготовив гори зброї й обладунків, маючи вдосталь власних зброярів (і кращі імпортні — власне скіфські, а також інші, не менш прогресивні зразки). «Лицарі» нинішніх Полтавщини та Черкащини були екіпіровані не гірше за своїх степових сусідів і не поступалися їм кількістю. До того ж їхні тили були надійно прикриті могутніми валами, що виросли навколо старих і нових фортець. Були створені цілі укріплені райони, що прикрили стратегічні переправи через Дніпро та інші річки, здатні вмістити населення території лісостепу. І скіфам не вистачило б воїнів з усіх степів, щоб розпочати облогу хоча б одного з них. Конфлікт був неминучий, почалися рейди кочівників на північ, що супроводжувалися часом успішними штурмами деяких фортець. Проте навіть степову смугу в другій половині VI ст. до н. е. скіфи контролювали далеко не всю. Для них усе ще лишалися недосяжними землі в межиріччі Дністра й Дунаю, не кажучи про західніші землі.
Повість про Даріїв похід
Деякі події, що сталися на наших теренах, докорінно змінили ситуацію. Наш край потрапив, як нині кажуть, до «сфери інтересів» однієї могутньої східної наддержави, Персії, а саме царя над царями, Дарія І Гістаспа, прозваного Великим за його військові здобутки й численні перемоги. Формальним приводом для вторгнення персів, за версією Геродота, стало справедливе бажання помститися «доярам кобилиць», затятим грабіжникам і терористам із півночі. Помститися слід було за давні приниження й образи, завдані пращурам персів. У тому, що пращури Дарія Гістаспа колись таки були скривджені скіфами, можна не сумніватися. Подробиць їхніх рейдів на територію Персії історичні хроніки не зберегли, однак той факт, що не менш войовничі сусіди-мідійці якось визнали зверхність скіфського царя Прототія — факт. Добровільно такі речі в давнину не робили. Дарій III народився через понад півстоліття після цих подій, а це термін достатній для того, щоб історія викристалізувалася у переказ, що волав про помсту.
Деякі дослідники вважали, що реальною метою походу була зовсім не праведна відплата, а конкретні економічні інтереси — підпорядкування причорноморських полісів і контроль над торгівлею «скіфським хлібом» із Грецією, прагнення захопити скіфські скарби. Насправді ж грецькі колонії на північних берегах Понту Евксинського у ті часи ледве спиналися на ноги, а власне скіфи (і навіть їхні лісостепові сусіди) навряд чи були серйозними «гравцями» на світовому ринку зерна. Перекрити підвезення зерна з північних та інших берегів Понту цар царів міг значно простіше — досить було послати кораблі у Візантій і перекрити протоки. Золото (до того ж, як показали сучасні дослідження, далеко не найвищої проби) у Скіфії цар зміг би отримати хіба що у вигляді лому, обдерши після перемоги парадну зброю та одяг скіфів або ж розкопавши старі могили. Навряд чи було розумно намагатися у такий спосіб поповнювати державну скарбницю. Простіше й ефективніше контролювати золоті копальні, які в ті часи успішно розробляли фракійці. Ймовірно, плани Дарія, як вважають інші фахівці, були більш масштабними. Крім покарання Скіфії, цар міг запланувати встановити новий перський порядок в Елладі (яка мала нахабство підтримувати грішми й найманцями сепаратистські змагання родичів із підвладних Персії малоазійських полісів), підкорити Фракію, далі Північне Причорномор’я, Кавказ, вийти в тил іншим кочівникам-масагетам, які так небезпечно нависали із півночі над землями Персії. Як наслідок, Понт Евксинський (так називали в ті часи Чорне море) перетворився б на внутрішнє «Перське озеро» з усіма вигодами для світової, тобто перської, торгівлі. Лише така «багатоходівка» могла нарешті забезпечити бажаний мир і спокій на околицях великої держави.