Нащадки аріїв, скіфи й перси зійшлися не на життя, а на смерть у випалених сонцем Понтійських степах. Дотепер не вщухають суперечки, як далеко зайшов Дарій у своєму поході, де встиг побувати й куди, власне, він ішов. Сучасні розрахунки довжини маршруту цього походу коливаються від 3750 аж до 5790 км (туди й назад)! При цьому дослідники намагаються покласти на карту всі етнографічні, історичні та географічні «реалії», згадані в описах цієї війни. Кожна зі сторін мала власні погляди на те, хто переміг. Дарій І стверджував, що його непереможне військо зробило успішний рейд скіфськими степами та помстилося за давні кривди. Еллінська ж пропаганда стверджувала, що цар царів зазнав нищівної поразки, його військо ледве не все полягло більше від хвороб, аніж від скіфських стріл, а сам він ганебно втік, наказавши розібрати за собою переправу через Дунай... Одне слово, приклад «непереможних» скіфів мав правити за взірець борцям із перською навалою в Елладі.
Після відбиття перської агресії скіфські царі у праведному гніві спрямували свою кінноту на правий берег Дунаю, чимало налякавши не тільки фракійців, а й еллінів, що засіли в містах на узбережжі. У роки після перемоги над полчищами Дарія Гістаспа деякі гарячі скіфські голови мріяли про новий похід у перські володіння через Кавказ. Дійшли згадки й про переговори степових воїнів із мужніми спартанцями, завжди готовими помститися персам за приниження Еллади. Проте цим планам так і не судилося збутися.
До речі, історія з походом у Скіфію дивним чином повториться. Мине не набагато більше 180 років, і цього разу війну буде оголошено Персії, а у великий похід вирушать колись гнані та гноблені персами елліни й македоняни. Великі стратеги вирішать пройти шляхами Дарія Гістаспа, щоб, обминувши Кавказ, вийти з тилу до перських володінь. Маршрут знову буде запланований землями скіфів, елліни якось раптово «забудуть» про репутацію непереможних скіфів (що цілком природно, адже вони самі і створювали її), а скіфи знову поховають у понтійських степах великі плани іноземних стратегів, цього разу — македонських.
Останні століття Скіфії
Після невідомих нам подій III ст. до н. е. на просторах колись великої Скіфії розселяються сармати. Проте скіфи зуміли утримати за собою частину територій, а подекуди навіть захопити землі, що належали сусідам. Оскільки цими сусідами були переважно елліни та римляни, вони залишили чимало інформації про останні століття існування аж трьох «Скіфій»: задунайської, подніпровської та кримської. Ці Скіфії були не такими вже значними за територією, до того ж розділені землями, котрі належали іншим племенам, переважно сарматським.
Перемігши царя Атея, македонці так і не змогли надовго закріпитися в степах Добруджі. Невдалий похід Зопіріона дав скіфам другий шанс, і вони вже наприкінці IV ст. до н. е. починають повертатися в степи на обидва береги Дунаю, які довелося ділити із фракійцями. Судячи зі знахідок скіфської кераміки на місцевих поселеннях, сусідство часом було цілком мирним. Водночас Македонія, в особі правителя Лісімаха обстоювала свої права на ці краї, ввела гарнізони в еллінські міста на узбережжі та на початку навіть потіснила союзні сили скіфів, фракійців і еллінів. Однак 281 р. до н. е. Фракія здобула незалежність. Слід відзначити, що у III ст. до н. е. скіфські поховання в тутешніх курганах, як і в Буджацькому степу, на час зникають. Археологи не можуть детально з’ясувати, чим саме займалися скіфи в тутешніх краях. Античні історики характеризують їх, як «скіфів-орачів», яким дісталися не зайняті місцевим населенням болотисті землі в пониззі Дунаю. Однак скіфи були об’єднані під владою одного або кількох правителів і являли собою значну (по місцевих мірках) військову силу. Близько 200 р. до н. е. в одному еллінському написі зайнята ними частина Добруджі прямо іменується «Скіфією». Правителі цієї Скіфії вели активну політику, доповнюючи вбогі врожаї з болотистої землі доходами від торгівлі й «заступництва» над еллінськими полісами. При цьому вони досить охоче брали на службу військових радників і фахівців з-поміж еллінів. Збереглися імена Герменя з Антіохії, котрий служив цареві Каніту, елліна Антигона, який служив цареві Саріаку.
Сліди іншої Скіфії виявлено на берегах Борисфена. Ще в XIX ст. на берегах Дніпра, в межах Херсонської губернії, були виявлені руїни кам’яних будівель, рештки понад півтора десятка давніх міст. Знахідки кераміки дозволили віднести їх до часів античності й припустити, що це і є ті самі міста — Азагарій (Азагаріон), Амадока, Cap, Серім, Метрополь, розміщені еллінським географом Клавдієм Птолемеєм у далекій Скіфії, десь біля межі відомого освіченим еллінам і римлянам світу. Виявилося, що деякі з міст виникли в місцях, де й раніше селилися різні племена (починаючи з бронзової доби), а також існували якісь торговища. Місця останніх позначено знахідками розбитих амфор — звичайних супутників давньої скіфо-еллінської торгівлі. Тож вибір місць для будівництва та й загалом розташування нової скіфської країни не був випадковим.
Дніпровська Скіфія мала свою столицю. Нею, як вважають, могло бути Красномаяцьке городище, найбільше за розмірами та найміцніше укріплене з нині відомих. Були в цій країні міста, фортеці (загалом понад п’ятнадцять) поблизу стратегічних переправ і навіть порт — Метрополіє. Згодом сармати стали проникати й сюди, проте радше як рівноправні мешканці городищ, ніж завойовники. За територією, кількістю мешканіцв, військовим та економічним потенціалом цей острівець колишньої Скіфії був не меншим і не гіршим за деякі царства того часу. Вдале розташування міст Дніпровської Скіфії дозволяло їм відігравати в степовій торгівлі ту роль, що її раніше монополізували елліни, котрі проживали в Тирі, Ольвії та Криму. Можливо, торгівля і не процвітала настільки, як це було в попередні століття, але давала достатньо прибутку, щоб пережити важкі часи, що настали, а також жити надією на більше світле майбутнє.
Придніпровська Скіфія, подібно до вже згаслої на той час лісостепової «Країни міст», стала країною доволі багатонаціональною. Більшість її мешканців спочатку могли становити скіфи, до яких приєдналися фракійці, елліни, кельти, а на заключному етапі — дехто з сарматів. Тут були навіть представники далекої північної зарубинецької культури. Усіх їх, незалежно від мови й віри, пов’язували Дніпро і торгівля. Цей спочатку благополучний острівець у сарматському морі проіснував до II, а подекуди й до III ст. н. е., коли йому послідовно завдали ударів племена сарматів і готів. На руїнах кількох нижньодніпровських міст у III ст. н. е. навіть виникають готські поселення, але це вже інша історія.
Мабуть, найчисленнішими та найкраще вивченими є скіфські старожитності на території Криму. Оскільки на кримській землі інтереси степовиків тісно перетиналися з інтересами еллінів, римлян, то про ці краї й події, що в них відбувалися, до наших днів дійшло відомостей значно більше, ніж про інші дві Скіфії. Щоб вижити в умовах Криму і зберегти незалежність, скіфи, що перебралися сюди, відтворили звичну для них у степових краях інфраструктуру, доповнивши її деякими компонентами, що раніше були відсутні. Серед розбудовників нового царства виявилися нащадки степових скіфів, таврів, мешканців азійського Боспору, еллінів — словом, усіх, хто виявився на території степового Криму в ці непевні часи. У першу чергу була обладнана ставка для правителя в центрі Криму, поблизу передгір’їв. Вибір місця збігся з місцем розташування нинішньої столиці півострова — Сімферополя. Тут раніше вже існувало поселення таврів, потім близько середини II ст. до н. е. остаточно окопалися скіфи. Втім, у складі населення Неаполя, а також інших «скіфських» городищ того часу було чимало еллінів і навіть представників сарматських племен, про що свідчить вивчення антропології похованих у некрополях. Постає цікаве питання: якою ж мовою спілкувалися між собою мешканці давнього багатонаціонального міста в центрі Криму?