Окрім столиці, піддані царів Скіфії побудували й інші фортеці, а також поселення. Їхні мешканці займалися хліборобством, торгівлею, забезпечували всім необхідним тих, хто за старою звичкою кочував у кримських степах і передгір’ях. Одні з цих селищ та міст розташовувалися на межах володінь Херсонеса, інші — в околицях Неаполя. Західне узбережжя Криму скіфи (за правом найсильнішого) приєднали — разом із розташованими там поселеннями. Тобто відібрали в колишніх хазяїв-еллінів. Північно-Західний Крим був районом, у якому вирощували величезну (на той час) кількість зерна на експорт. Так що й ці ресурси тепер були в розпорядженні скіфських володарів, котрі облаштувалися в центрі Криму. Наявність власних портів дозволяла правителям кримської Скіфії вести тепер свої торговельні справи, обминаючи еллінський Херсонес і Боспорське царство.
У якийсь момент володарі Малої Скіфії вирішили спробувати забрати (або взяти під свій контроль) усіх місцевих конкурентів і посередників, а також поживитися здобиччю, яка б дозволила поповнити збіднілі ресурси кримської Скіфії. Хто ж тоді міг припустити, що всі ці великі плани зрештою призведуть до падіння скіфської держави в Тавриді? Спочатку було атаковано Херсонес, якому коштувало великих зусиль відбитися, вдавшись до заступництва царя Понту Мітрідата VI Євпатора. Втручання понтійських військ на чолі з досвідченим стратегом Діофантом скінчилося для скіфів катастрофою: їхнє військо було розгромлене в битві, а багато фортець, міст, селищ віддано вогню. Ворогом з ходу була захоплена навіть столиця Неаполь, в укріплення й оздоблення якої було вкладено чимало коштів і зусиль. На певний час тут навіть розмістився ворожий гарнізон. Після такого розгрому скіфське царство так і не зуміло звестися, а тим паче перешкодити проникненню в кримські степи нових хвиль сарматських племен.
Спільноти лісу та лісостепу
На північ від Скіфії лежали землі, мешканці яких не були схильні до далеких мандрівок і віддавали перевагу осілому життю, вирощуючи хліб та займаючись ремеслами й торгівлею. Це забезпечувало їм чимало вигод, збільшувалось населення, зростали міць і могутність племен, укладалися союзи на чолі з мудрими та могутніми правителями. Маючи такого сусіда, якими були скіфи та кімерійці, мешканці лісостепу й навіть лісу не мали можливості розслабитися ні на хвилину.
Відновлення міського життя
На схилі кімерійської епохи в лісостеповій смузі після кількатисячолітньої перерви почало відроджуватися міське життя, започатковане в трипільські часи. Сліди його добре помітні навіть на поверхні землі, без жодних розкопок. Обживаючи землі України ще кілька століть тому, наші пращури звернули увагу на залишки невідомо коли й ким споруджених укріплень. На давні покинуті фортеці й міста можна було натрапити на землях від Дністра і меж Полісся до Слобожанщини на сході. В українській мові навіть з’явилося відповідне слово — «городище», яке згодом стало офіційною назвою багатьох населених пунктів. А ще привертали увагу давні земляні вали — звідси походять численні села з назвою «Валки». Коли всіма цими валами й городищами зайнялися археологи, то встановили, що більшість із них споруджено за тисячоліття до появи на сторінках літописів не те що України, а й Русі. Нині добу будівництва цих давніх фортець називають «скіфською» або ранньою залізною добою (скорочено — РЗД).
Оскільки епоха скіфська, то й городища відповідно іменують «скіфськими». Однак насправді скіфи до їх спорудження, як правило, взагалі не мали прямого стосунку. Насправді скіфи, мабуть, мріяли, щоб ті величезні фортеці ніколи не були збудовані, а коли це все ж таки сталося, доклали чимало зусиль, переважно марних, щоб їх захопити або зруйнувати. У ті далекі часи у стосунках із кочівниками їхні сусіди мали небагатий вибір: або бути пограбованими і платити данину, або захищатися. Мешканці лісостепу одного дня вирішили не платити данину новоявленим володарям степів і вирішили оборонялися.
Масштаби оборонного будівництва тих часів справляють враження і сьогодні. На Полтавщині відоме городище, яке досить докладно позначене на картах Генерального штабу: довжина його валів становить понад тридцять три кілометри. Периметр стін ассирійської Ніневії, столиці великої та могутньої імперії, стін, під якими відзначилися скіфи під командуванням царя Мадія, становив «лише» дванадцять кілометрів. Трикутник площею близько сорока квадратних кілометрів, який цілком можна побачити з висоти кількох кілометрів (а краще — з космосу), звернений вершиною до півдня й оточений по периметру високими валами. У західній і східній частинах городища є дві цитаделі, відділені валами від внутрішньої частини укріплення. Масштаби цитаделей також солідні — периметр стін становить майже чотири кілометри, а висота валів усе ще складає від трьох до п’яти метрів, а з урахуванням глибокого (до 3,5 м) рову — навіть восьми. Розкопки показали, що по валу йшла стіна з дерева, заповнена всередині землею та глиною, а первісна глибина рову сягала 5,6 м. Ці укріплення кілька разів ремонтували й нарощували. В’їзд до укріплення охороняла дерев’яна вежа, що спиралася на краї земляного насипу. Ширина воріт становила близько восьми метрів, а краї проїзду було викладено каменем, щоб візки, проїжджаючи, не зачіпалися за стіни. У довгому коридорі воріт можна було перехопити супротивника, котрий прорвався. На західному укріпленні перед воротами було виритий рів, перейти який можна було дерев’яним мостом.
Розкопки показали, що будівництво грандіозної фортеці розпочалося саме з цих двох цитаделей. Потім настала черга спорудження головного валу — Великого Більського городища. Його довжина становила понад 25 км, а висота нині досі ще сягає від 5,4 до 7 м. Якщо до цього додати глибину рову, що досягав позначки 9,5 м від підошви вала, то дістанемо загальну висоту профілю укріплень — понад 16 метрів. Навіть на тих городищах, де вали мали, на перший погляд, невелику висоту валів, на дні доволі широкого, але непомітного здалека рову, на нападників цілком міг чекати неприємний сюрприз у вигляді гостроколу з колод. Перебороти таку перешкоду важко, тим паче під обстрілом лучників, які засіли на фортечній стіні. Будівничі давніх фортець дбали і про водопостачання. У північно-східній частині Більського городища вал перекривав яр, утворивши загату на невеликому струмку. Через деякі городища, наприклад Пастирське, протікали невеликі річечки. Тож у випадку облоги захисники не повинні були мати жодних проблем із водою.
Забудова території укріплених поселень була садибною. Кожна садиба складалася з кількох будівель — як житлових, так і господарських, оточених огорожею. Площа садиб, якщо судити з розкопок Східного укріплення в Більську, була різною — від 168 до 1480 кв. м. На Мотронинському городищі середня площа садиб становила вже до 7 соток — майже за сучасними нормами для селищ міського типу. Житла виявилися доволі різноманітними. Знайдено залишки звичайних прямокутних у плані будинків каркасної конструкції. Давні будівельники із задоволенням використовували дерево, складаючи зруби. Археологи навіть знайшли залишки двоповерхових будівель з житлом на другому та підсобними приміщеннями на нижньому рівні. Водночас на багатьох городищах виявлено сліди округлих будівель, покрівлю яких підтримував стовп, закопаний у центрі приміщення. Але це зовсім не залишки кочівницьких юрт, тому що були заглиблені в землю. До приміщення округлої форми, діаметром 3—4 м, примикав прямокутний тамбур, через який заходили в житло. Конструкція покрівлі спиралася також і на стіни, розташовані на певній відстані від стін котловану, обшитих деревом. Так збільшували корисну площу під дахом. На великих садибах (площею понад 700 кв. м.), де найчастіше розкопано по кілька житлових будівель, за розрахунками дослідників, могло мешкати до 20—25 людей.