До речі, та обставина, що представників виду homo за межами Африки було так небагато, мала велике значення для усієї їх наступної історії. Спочатку якась частина вихідців з Африки вирушила на схід, рухаючись переважно уздовж узбережжя теплих морів, де можна було і полювати, і рибалити, і збирати щось їстівне. До того ж тут було так само або майже так само тепло, як на африканській прабатьківщині.
Навряд чи хто міг передбачити тоді, що за якихось 10 000 років саме нащадки цих двох тисяч розумних істот стануть господарями усіх континентів планети за винятком Африки та Антарктиди. Що саме сталося між неандертальцями та прибульцями — вчені дискутують і досі. Хтось вважає, що аборигени Європи стали жертвами пошесті, невідомих раніше хвороб, принесених з Африки, розглядають питання про військові конфлікти тощо. Хоча про чисельну перевагу явно не йшлося, а списи деякі неандертальці явно робили краще за своїх нових сусідів. Що б там не було, але ця історія довела: на одній планеті різні види розумних істот співіснуватимуть доти, доки їх шляхи не перетнуться. А далі — залишиться тільки один.
Групи людей-мисливців не були численними — у кожній було від 20 до 40 осіб — чоловіків, жінок, дітей. Їх життя залежало від того, що можна вполювати та впіймати навколо селища. За звіром ще треба було побігати, полювання могло тривати кілька днів — його сліди у вигляді стоянок, де навколо одного-двох вогнищ розкидані уламки кременю та часом і кістки деякої здобичі, нині дають змогу відтворити процес полювання багатотисячолітньої давнини. А от постійні селища могли виглядати більш солідно — був період, коли для зведення жител використовували бивні, черепи та щелепи мамонтів. Їх знахідки, зроблені біля сіл Межиріч та Мізин, відомі в усьому світі. Життя у прильодовиковій смузі не було легким — згадані житла мали встояти під крижаними вітрами, що несли тонни пилу від підніжжя льодовика, який вкривав у ті часи усю північ Європи.
На віддалі кількох десятків кілометрів мешкала наступна мисливська група. По всій території, вільній від криги, у Європі могло розміститися кілька десятків, можливо, сотня подібних громад. Коли льодовик наступав, вони зосереджувалися у «схованках», де намагалися перечекати епоху похолодання, що могла тривати сотнями років. У прадавній Європі нині відомо два таких місця. Одне з них — на заході, у місцевості, яку нині називають країною басків. Іншим таким місцем була частина території України. Усім, кому не знаходилося місця в такому прихистку, доводилося мандрувати далі в пошуках нових мисливських угідь. Крайнім рубежем таких мандрівок на сході став американський континент — приблизно 15 000 років тому.
Отож не дивно, що деякі мешканці Європи, предкам яких колись пощастило пересидіти зиму на Поділлі або в Піренеях, нині мають шанс відшукати рідню, яка подалася у мандри на схід понад п’ятнадцять століть тому. Про те, що у греків або українців можуть бути далекі родичі серед корінних жителів Америки, стало відомо завдяки генетичним дослідженням. Ті ж дослідження встановили, що більшість мешканців сучасної Європи є нащадками тих, хто пересиджував довгі та люті зими кам’яної доби в одному з основних «сховищ».
Справа у тім, що в ті часи питання з ким взяти шлюб вимагало пошуків партнера, який не мав бути ріднею — саме з тих часів ідуть традиції вивчення родоводу на десятки поколінь. Згадаймо, все починалось з двох тисяч переселенців, невеличкого племені, тож слід було виважено підходити до питання, хто має стати батьком або матір’ю дітей, аби рід людський не перевівся. Однак час робив своє, людей ставало все більше. Сьогоднішня генна карта Європи, незважаючи на тисячоліття міграцій та переселень, хвилі біженців, державні кордони тощо, і досі поділена на Захід та Схід приблизно по тій лінії, де колись її непоборно перетинали крижані стіни льодовиків.
Коли людські колективи роз’єднані, то відмінності в основному засобі спілкування — мові — виникають обов’язково. Достатньо кількох сотень років, аби говірка клану, що засів у Піренеях, стала малозрозумілою для мешканців Подніпров’я, не кажучи про мешканців тропічних лісів Амазонки. А в кам’яну добу усе було солідно — відлік часу ішов на тисячоліття. Однак і досі філологи не втратили остаточно надії знайти сліди мови тих прапрадавніх вихідців з Африки.
Коли закінчилася доба мамонтів та іншої добірної фауни, що співпало з відступом льодовиків, місцеве населення змушене було перейти на оленів (у північних районах) та бізонів — на півдні. До речі, південна межа суходолу над Чорним морем (яке певний час взагалі не було морем, а лише озером, яке вчені назвали Евксинським) кілька тисячоліть пролягала за сотню кілометрів від сучасного узбережжя. Там теж можна було полювати, а от на Півночі якийсь час перебувати було небезпечно. Льодовики танули, утворювалися озера і болота — «засушеним» відображенням тих часів є сучасне болотисте Полісся, аби уявити давні краєвиди, слід лише прибрати ліси. Поліське озеро, над яким височів Овруцький кряж, так і не наздогнало за розмірами Байкал, коли приблизно 14 000 років тому стався прорив і долиною пра-Дніпра на південь посунула стіна води, змиваючи по берегам річки усе — включно зі стоянками давніх мисливців, не кажучи про сліди якихось там неандертальців.
Тисячоліття по тому мисливці та рибалки усе ж таки змогли насолоджуватися багатим полюванням та риболовлею у межах нашого краю. Як і раніше, кожен колектив мав власні традиції у виготовленні мисливської зброї, пристосованої до особливостей промислу. Це була епоха полювання з луком та стрілами, і кожне плем’я мало власне ноу-хау спорядження вістер майстерно зробленими «трапеціями» та «сегментами» з кременю. Власне, за цими знахідками нині археологи і намагаються встановити межі мисливських угідь племен тих часів. Однак відсутність інших знахідок не дає можливості дізнатися про них докладніше.
Глобальне потепління досить повільно перетворювало Європу на край, більш придатний для людського життя. Настав момент, коли тут почали поширюватися технології господарювання, винайдені приблизно у тих краях, де багато тисячоліть до того вихідці з Африки розпочали свою мандрівку планетою. На той час лише у Європі кількість їх нащадків за різними підрахунками становила від сотень тисяч до мільйона, і прогодуватися лише мисливством та рибальством не було можливості. І от тоді стали в пригоді хліборобство та тваринництво, винайдені мешканцями «родючого півмісяця».
Ці винаходи потрапили на територію краю наприкінці VII — у першій половині VI тисячоліття до н. е., тобто 9000—8000 років тому. Та обставина, що крім вирощування пшениці та розведення худоби новий спосіб життя передбачав виготовлення посуду, нині дає змогу встановити межі проживання давніх колективів. Адже існували різні способи ліплення, форми та основи декорування посуду. Звичайно, у кожної групи ці традиції різнилися. Завдяки цьому можна картографувати території, які належали різним кланам та племенам, спробувати прослідкувати, хто звідки примандрував, з якими сусідами мав справу. Вже понад сто років дослідники займаються цим, уважно вивчаючи тонни знайдених під час розкопок фрагментів даного посуду.
Таким чином вдалося прослідкувати, що у VI тис. до н. е. на землю між Карпатами та Дніпром потрапила якась людність із заходу та півночі. А на лівобережжя Дніпра навпаки — зі сходу, а то і півдня, через Кавказ. Одна з новітніх сенсацій — знахідка черепків із домішкою товчених морських (!) мушель на порогах Південного Бугу, тобто достатньо далеко від узбережжя. Цей посуд, ймовірно, колись належав мешканцям цього узбережжя, поселення яких відомі за розкопками не лише над Чорним, але й над Середземним морем (з південним його узбережжям включно). Тобто ще вісім тисячоліть тому подібні мандри якихось груп населення не були чимось неможливим. Отож нема нічого неймовірного в тому, що петрогліфи на плитах Кам’яної Могили під Мелітополем нагадують петрогліфи з пустелі Сахара, на що вже давно звернули увагу деякі дослідники.