Від початку Трипілля до сарматської доби — майже п’ятдесят століть. За цей час відбулося чимало подій. Змінювалися племена й народи, йшли війни, виникали й зникали міста, було зроблено багато відкриттів і винаходів. За «золотою добою» Трипілля розпочалися темні століття ранньої бронзової доби, а за процвітанням пізньої бронзової доби настав «час довгих мечів» кімерійської епохи. Золото Скіфії частково стало здобиччю більш сильних сусідів, сарматів, які в свою чергу змушені були поступитися першістю королю готів Ерманаріху. Край ішов своїм, невідомим наперед шляхом, від величі до забуття, від занепаду до процвітання — і такі повороти історії відбувалися не раз. Велика спокуса — вважати саме свою країну центром Всесвіту, однак набагато цікавіше спробувати зрозуміти її місце й роль у вічно мінливому світі.
Землі сучасної держави Україна за минулі тисячоліття входили у різні політичні об’єднання. Давні хлібороби, що створили трипільську культуру, два тисячоліття були східним форпостом цивілізованої Старої Європи. Тоді у мові чи не вперше з’явилися слова, що позначають речі, без яких неможлива сучасна цивілізація — хліб, метал, місто. Колись якості та рівню життя на нашій землі заздрили сусіди на півночі, сході й півдні.
А потім на тисячоліття вона перетворилася на далеку, забуту і майже легендарну околицю Європи, забуті людьми і богами місця. Хіба що відважні мандрівники з цивілізованого (за тодішніми мірками) світу насмілювалися заходити сюди, ризикуючи життям або свободою. Одного разу, цілком, як оповідають, випадково заблукав могутній Геракл, аби знайти собі чергову дружину — Змієногу Діву, дочку Борисфена. У Кімерії шукав край Світу хитромудрий Одіссей, але і він прийняв свідоме рішення не затримуватися тут. Ну а потім почалося: звідси вирушили у далекі походи кімерійці та їх вороги — діти Геракла, онуки Зевса й Борисфена, більш відомі світові, як непереможні скіфи. Усі вони стали учасниками історії багатьох держав і народів Старого Світу. Можливо, скіфи назавжди залишилися непереможними, коли б зберегли єдність, проте і вони зникають, залишивши нам у спадок сховане у курганах золото та славетне ім’я. Їх наступники — сармати, теж увійшли в історію уже як вороги непереможного колись Риму. І в легенди далеких народів, але це вже інша історія.
Чого тільки не було у цій історії! Експансія та відчайдушний опір загарбникам, асиміляція прибульців і включення їх у владну еліту. Понтійські степи у Європі і нині часом сприймають як таємничий, величезний край, з якого приходять орди варварів, котрі не знають жалю, варварів, готових усе розтрощити та пограбувати на своєму шляху. Існує також думка, що давні мешканці України час від часу вигравали (траплялося) битви, але так і не виграли (ніколи!) жодної війни.
Добре, але звідки був змушений відступити цар царів Дарій І, навіть не програвши жодної битви? Правильно, з понтійський степів. Пригадаймо крихітний поліс, славну Ольвію, володіння якої не виходили за межі кількох сучасних районів Миколаївської області, а збройні сили не перевищували, у найкращому випадку, тисячі гоплітів. Його громадяни кинули виклик імперії Александра Македонського і... перемогли. Грандіозні стратегічні плани Александра Великого, володаря Греції, Персії, Єгипту та інших країв, ближніх і дальніх, були навічно поховані саме у скіфських, понтійських степах — разом із тридцятитисячною армією нової, великої і могутньої держави македонян. Сталося це тому, що заради перемоги демократії ольвійський демос зумів не лише об’єднати громадян, але і виступити у союзі з непереможними скіфами, незважаючи на те, що у глибині душі продовжував вважати їх варварами. Отож давні мешканці краю були людьми досить розумними, волелюбними і завзятими, могли, коли потрібно, гідно боронитися від найбільших наддержав минулого — Персії, Македонії, Риму. Водночас давні мешканці не раз і не два йшли, коли вважали за можливе, на співробітництво з імперіями, причому часом не без вигоди для себе і своєї країни. Тож є певні підстави говорити про глибину стратегічного мислення, яке у підсумку дало змогу вигравати найнеймовірніші та безнадійні з точки зору давніх стратегів та політологів протистояння.
Є й інший бік теми стосовно друзів та ворогів. Це питання стратегії безпеки краю. Ми можемо побачити у цьому питанні найрізноманітніші підходи, орієнтацію на різних союзників і заступників. Майже дві тисячі років тому деякі еллінські поліси й навіть царства Північного Причорномор’я своїм заступником обрали могутній Рим. Імперія на якийсь час змогла забезпечити їм безпеку від набігів войовничих варварів, розмістивши свої гарнізони за стінами спішно відбудованих військових баз. Дехто волів домовитися з варварами, які кочували у степах. Були такі, хто домовлявся і з Римом, і з варварами одночасно. За всі подібні різновиди допомоги й заступництва, ясна річ, так чи інакше доводилося платити.
У цій ситуації найдалекогляднішими виявилися громадяни Херсонеса Таврійського. Вони не лише розмістили римський гарнізон, але й одночасно подбали про зведення належних міських укріплень. Пізніше, коли впав Рим, вони успішно оборонили себе за зведеними у ті часи укріпленнями. Приходили завойовники, але місто трималося. І нині стіни міста височать на околиці Севастополя, як нагадування про далекоглядність і мудрість мешканців давнього міста. Але навіть найпотужніші укріплення не зможуть зупинити ворога, якщо жителі міста або громадяни держави з тієї або іншої причини не готові дати гідну відсіч. Нагадуванням про це є могутні багатокілометрові вали городищ скіфської епохи — від Більська до Трахтемирова, від Хотова до Немирова.
Край і його мешканці за минулі тисячоліття перепробували усі мислимі моделі взаємодії та інтеграції з Європою. Наші предки уміли вивчати та переймати «передовий досвід» у найрізноманітніших галузях — від технологій до державного устрою. Край то ставав частиною Європи, то протистояв їй. Його мешканці намагалися завоювати якусь частину континенту або взагалі переселитися у більш теплі, благодатні та, як здавалося тоді, цивілізованіші краї, наприклад — на Дунай. І декому це вдавалося. Однак не раз і не два край ставав притулком для цілих народів і окремих людей, котрі з різних причин шукали долі вдалині від своєї історичної батьківщини.
Не лише безжальними й віроломними завойовниками увійшли мешканці краю в давню історію Європи. Часом вони цілком мирно інтегрувалися в цивілізованіші та економічно успішні співтовариства, а їх внесок в історію або культуру країни перебування помітний навіть через тисячоліття. Їхні імена зберегли історичні праці, а часом фрагменти давніх написів. Серед тих, хто прославився вдалині від рідного краю, були мудреці — розумні речі, сказані скіфами Анахарсісом й Атєм, записували філософи в освіченій Елладі.
Давні мешканці краю також увійшли в історію як вправні, відважні воїни. Кому лише не служили вони! Ассирійським і перським царям, еллінським полісам, Великому Риму, воювали в горах Анатолії, на островах Середземного моря та безводних пустелях Азії. Інші, а було їх, напевне, набагато більше, ніж згаданих мудреців і воїнів, упродовж минулих тисячоліть «інтегрувався» не з власної волі, а як раби, робоча сила, що підіймала економіку демократичних полісів Еллади, перських сатрапій або квітучих провінцій неозорої Римської імперії.
За тисячоліття, що минули, було відпрацьовано безліч моделей взаємодії між Заходом і Сходом, Північчю й Півднем — від взаємовигідної торгівлі й союзів до конфронтації та боротьби на повне знищення. Племена й народи, що жили у давні часи на території нашої країни, нагромадили колосальний досвід не лише у галузі економіки й технологій. Вони нагромадили найрізноманітніший політичний досвід, навчилися мирно жити, співіснувати один з одним. Що цікаво — у різні часи саме таке співіснування та співробітництво, а також успішна і взаємовигідна торгівля із сусідами, як правило, зумовлювали розквіт не лише економіки, але й культури.