Події першої половини XX ст. аж ніяк не сприяли усуненню політичного складника із зазначеної проблематики. Радше навпаки, конфлікт між «слов’янством» та «германством» раз у раз переносився і на історію. Ситуація поволі виправлялася протягом другої половини XX ст., і лише в останні два-три десятиліття «венетське питання» нарешті знов повернулося в суто академічне русло. Цьому сприяло не тільки угамування «слов’яно-германських пристрастей», а й не меншою мірою зміна дослідних парадигм (зокрема, чимало аспектів щодо етногенезу слов’ян перебрали на себе археологи). Щоправда, рецидиви спроб більшого «заглиблення» історичних коренів слов’ян із прирівнюванням до слов’ян венетів трапляються і зараз.
Втім, із критичним підходом доводиться констатувати таке. З огляду на поширення етноніму «венети» в номенклатурі європейських племен, немає жодних підстав вбачати у венетах, котрих античні автори розташовують у Центральній та Східній Європі, неодмінно слов’ян або предків слов’ян. Більше того, щодо пізніших, ранньосередньовічних слов’ян назви, співзвучні з «венети», використовувалися тільки сусідами й ніколи не були самоназвами. При цьому самоназви слов’ян (на рівні племен та союзів племен) на час середньовіччя вже були добре відомі.
Хроністи германського походження вживали термін «венеди» як узагальнювальний, часто зумисне підкреслюючи цю обставину, а за потреби конкретизували племінні назви. Слід зазначити, що цей узагальнювальний термін з’явився саме в середньовіччі на західних околицях «слов’янської ойкумени», а не був успадкований від більш ранніх часів, від германських племен, що колись замешкували Східну Європу. Навіть якщо погодитися, що середньовічна германська традиція перегукується з більш ранньою античною (припустивши, що саме інформатори-германці познайомили античних авторів із якоюсь східноєвропейською людністю), то залишиться питання щодо узагальнювального характеру цього екзоетноніму. Як називала сама себе ця людність, що звалася сусідами «венети», і наскільки усвідомлювала свою єдність — однаково невідомо.
Таким чином, «венедське питання» можна без особливих застережень віднести не просто до одвічних, а до таких, що не мають відповіді. Надто складними та хиткими є системи доказів, що намагаються пов’язати відомих за багатьма джерелами склавинів та антів зі спорадично згадуваними у більш ранній час венетами / венедами. Пряма, як здається на перший погляд, вказівка Йордана на саме такий «слов’янський родовід» за умови критичного розгляду дозволяє щонайбільше зв’язати склавинів та антів із «венетами Йордана», сучасниками Германаріха (середина — третя чверть IV ст.), та аж ніяк не з «венедами Плінія» (І ст.).
Уже зазначалося, що останні 50—60 років проблематика, пов’язана з пошуком витоків слов’ян, перемістилася здебільшого в наукове поле археології. З одного боку, це пов’язано з усвідомленням певної вичерпаності інших груп джерел. З іншого ж боку, тільки в середині минулого століття були відкриті старожитності, в яких можна було доволі впевнено вбачати залишки матеріальної культури слов’ян часів «історичного дебюту». Це зовсім не означає, що історики та лінгвісти припинили власні пошуки, але відтоді йшлося про можливість ширшого порівняння результатів досліджень різних наук між собою, а отже, і ретельнішого корегування кінцевих висновків.
Слід зазначити, що ототожнення певних археологічних пам’яток із матеріальною культурою якихось народів давнини є доволі складною процедурою та завжди залишається певною мірою гіпотетичним. Приміром, визначення пам’яток празької археологічної культури як склавинських, а пеньківської як антських базується на таких засадах:
— зазначені старожитності відбивають культуру населення, яке жило протягом часу, коли склавини та анти раз у раз згадуються пізньоантичними авторами (цей хронологічний збіг встановлений суто археологічними засобами);
— ареали поширення цих старожитностей збігаються, принаймні частково, з територіями, що замешкувалися склавинами й антами згідно з повідомленнями пізньоантичних авторів (для пеньківської «антської» культури цей збіг доволі чіткий, для «склавинської» празької — відповідність менш наочна, ареал празьких старожитностей простягається значно далі на північ — північний схід порівняно з районами мешкання склавинів, вказаними Йорданом та Прокопієм).
Установлення цієї «єдності часу та місця» й дозволяє доволі впевнено вбачати в празьких пам’ятках археологічний відбиток побутової культури склавинів, а в пеньківських — антів. При цьому логічно припускати, що празькі пам’ятки поза межами територій, які візантійські письменники чітко вказують як місця мешкання склавинів, однаково маркують присутність у цих місцевостях саме склавинів. Річ у тім, що відносна уніфікованість побутової культури та вірувань (останнє археологічно відбивається насамперед у поховальних пам’ятках) для суспільств додержавного (а надто — доіндустріального) рівня розвитку найчастіше має саме етнічне забарвлення.
Подібна процедура ототожнення обов’язкова в кожному конкретному випадку. Відповідно, щодо витоків слов’янства, з огляду на щойно продемонстровану непевність «рівності» венети = (пра)слов’яни, цей шлях пошуку пращурів виглядає малопродуктивним. Однак археологи запропонували іншу дослідну процедуру, метод ретроспекції, що базується на понятті «генетично споріднені археологічні культури (або групи пам’яток)».
Різновиди матеріальної культури, так само як і народи, не виникають нізвідки, на порожньому місці. Певні типи речей, споруд, поховань тощо зазвичай є модифікаціями типів речей, споруд, поховань більш раннього часу. Звісно, трапляються й абсолютні новації, але вони найчастіше визначаються або значним технологічним стрибком (приміром, запровадження металургії), або радикальними світоглядними змінами (наприклад, поява нового обряду поховання з огляду на прийняття нової релігії). Такі суттєві перетворення порівняно нечасті, тож матеріальна культура модифікується здебільшого плавно.
Говорячи про «генетичну спорідненість» старожитностей, дослідники, звісно ж, не мають на увазі, що одні горщики породили інші. Ідеться про передавання виробничих традицій, естетичних уподобань, орнаментально-знакових систем тощо від покоління до покоління. У безписемних суспільствах така тривалість можлива виключно за умови безпосереднього «зв’язку поколінь» носіїв певних знань і вмінь. Тобто на рівні етнологічних узагальнень констатація генетичної спорідненості археологічних культур дозволяє впевнено припускати й спорідненість носіїв цих культур.
Власне метод ретроспекції апелює до зазначеної закономірності: встановлення ланцюжка генетично споріднених археологічних культур дозволяє гіпотетично припускати й спорідненість носіїв таких культур. При цьому йдуть від «відомого» до «невідомого». Приміром, вельми обґрунтоване ототожнення носіїв празької та пеньківської культур зі склавинами та антами відповідно дозволяє вбачати в носіях старожитностей попереднього етапу, що генетично пов’язані з празькими та пеньківськими пам’ятками, пращурів склавинів та антів. І так далі в глибину століть.
Однак надто формальне використання методу ретроспекції має чимало «підводних каменів». Ланцюжок генетично споріднених археологічних культур можна за бажанням вибудувати від раннього середньовіччя мало не до доби каменю, але це зовсім не буде означати, що якась людність доби неоліту була протослов’янами.
По-перше, уніфікована матеріальна культура є достатньо вагомою, але далеко не головною ознакою етносу. Самосвідомість, висловлена насамперед у самоназві, а також мовна спільність є більш важливими. При цьому, як афористично вичерпно сформулював академік В. М. Масон, «культурогенез, глотогенез та етногенез є процесами зазвичай взаємопов’язаними, але не взаємодетермінуючими». Тобто складання певної мовної спільноти не означає автоматичного складання типу побутової культури, що відповідає цій мовній спільноті, а видозміни побутової культури зовсім не означають обов’язковість якихось етнічних зрушень (і навпаки).