Попри укладений мир, уже невдовзі відбулася II Мітрідатова війна (83—81 рр. до н. е.), але цей конфлікт був радше самоуправою римського намісника Азії Мурени й мав характер кількох незначних сутичок, та невдовзі був владнаний дипломатичними шляхами.
Тим часом Мітрідат не припиняв підготовки до великої війни. Він реорганізовував і переозброював за римським зразком своє військо, вів активну дипломатичну підготовку, шукаючи союзників не лише серед безпосередніх сусідів своєї держави. Приміром, посольство понтійців відвідало навіть Квінта Серторія, який очолював римські війська, що постали проти центральної влади в Іспанії. Північнопричорноморські варвари в планах Мітрідата посідали важливе місце. З одного боку, він набирав із них рекрутів до своєї армії «нового строю». Прямо в джерелах згадуються скіфи (ймовірно, таврійські), таври, язиги та бастарни, і якщо у двох перших випадках цілком могло йтися про підданих чи данників Понту, то у двох останніх напевно йшлося про волонтерів. З іншого боку, є підстави припускати, що Мітрідат підбурював союзних причорноморських варварів, а також мешканців північно- та західнопонтійських полісів у разі початку війни відкрити «другий фронт» на півночі Балкан. Щоправда, цим планам не судилося здійснитися.
III Мітрідатова війна, знов спровокована саме понтійським царем, видалася затяжною (74—63 рр. до н. е.). Основним її театром і цього разу була Мала Азія, а військове щастя знов було практично безперервно на боці римлян. Однак Мітрідат раз у раз вдавався до продовження боротьби, попри поразки, економічні негаразди та відпадання певних областей. Однією з найболючіших зрад, імовірно, стало укладання сепаратного миру сином Мітрідата Махаром, який був намісником Боспору, з очільником римського війська Лукуллом. Це сталося ще на початку війни, 71 р. до н. е. 65 р. до н. е., коли становище виявилося вже геть безнадійним, Мітрідат мусив шукати прихистку за Кавказьким хребтом. З останніми вірним частинами він простував чорноморським узбережжям у бік Боспорського царства. Махар, дізнавшись про наближення грізного батька, покінчив життя самогубством (за іншою версією — був страчений), і Мітрідат отаборився в Пантікапеї, ставши на схилі віку фактично царем Боспору, а не Понту.
Навіть у такій скруті Мітрідат плекав плани повернення на світову арену. Він волів організувати та очолити грандіозний похід причорноморських варварів у саму Італію, на зразок Ганнібала. Важко сказати, що саме більше турбувало потенційних союзників: перспектива походу світ за очі у геть невідомі землі чи непевне реноме Мітрідата як «борця з Римом», цілком наочно ілюстроване поточним становищем понтійського володаря. У будь-якому разі ці потенційні союзники охоче підтримали заколот ще одного сина Мітрідата, Фарнака, 63 р. до н. е. Покинутий практично всіма наближеними, Мітрідат покінчив життя самогубством у Пантікапеї, на горі, що й досі називається його ім’я.
Фарнак, який номінально визнав зверхність Риму, проте, був так само затятим реваншистом, як і його батько. Спроба реставрувати Понтійське царство, щоправда, знов видалася невдалою. Військо Фарнака 47 р. до н. е. було розгромлено в битві при Зелі (неподалік сучасного міста Амасья в Туреччині) самим Юлієм Цезарем, який отримав нагоду промовити своє знамените «Veni, vidi, vici». Фарнак утік до Криму, де Асандр, поставлений намісником перед відплиттям до Малої Азії Фарнаком, розбив царя у битві та перейняв його титул. Аби надати більшої легітимності своїй узурпації, Асандр трохи згодом одружився з дочкою Фарнака Динамією. Тривале тридцятирічне правління Асандра певною мірою стабілізувало ситуацію не тільки на Боспорі, а й у регіоні в цілому.
Якщо події Мітрідатових війн здебільшого зачіпали східну частину Північного Причорномор’я, то ситуація у західній частині регіону значно більше визначалася діяльністю іншого видатного діяча епохи, царя гетів чи даків Буребісти, який правив у 82—44 рр. до н. е. Експансія даків докотилася до берегів Чорного моря в середині І ст. до н. е., десь у проміжку між 55 та 47 рр. до н. е. військо Буребісти вщент зруйнувало Ольвію, яка внаслідок гетського погрому просто перестала існувати на кілька десятиліть. Чимало прихильників має гіпотеза, що очолювані Буребістою війська просунулися далі на схід і саме з цим походом пов’язані археологічно фіксовані сліди руйнувань середини І ст. до н. е. на пізньоскіфських городищах пониззя Дніпра.
З діяльністю Буребісти, найімовірніше, пов’язаний і фінал поєнешти-лукашівської культури. Певних слідів військового розгрому на поселеннях цієї культури, щоправда, археологічно не зафіксовано, але життя на них припиняється саме в межах другої половини І ст. до н. е. Так само приблизно в цей час здійснюються й останні поховання на більшості поєнешти-лукашівських могильників. Лише на північній периферії поєнешти-лукашівського ареалу (в межах сучасної Буковини), життя тривало щонайменше до рубежу ер. Можна зробити висновок, що цей мікрорегіон уникнув прямого військового вторгнення Буребісти. Однак руйнування даками системи економічних зв’язків Північно-Західного Причорномор’я спричинило економічний занепад цього населення, а згодом, протягом нетривалого періоду, й втрату ним культурної самобутності.
Втім, харизматичний Буребіста виявився типовим варварським королем, «каліфом на годину». Невдовзі після його смерті збудована ним держава розпалася, а даки знов перешли в ранг «локальних гравців», чия військово-політична вага не мала значення поза межами власне Дакії (приблизно територія сучасної Румунії). Втім, східний похід Буребісти значною мірою поруйнував військово-політичний баланс, що існував у Північно-Західному Причорномор’ї та побіжно посприяв закріпленню у цьому регіоні сарматів.
Сармати взагалі або ж окремі сарматські орди (насамперед роксолани та язиги) неодноразово згадувалися у контексті Мітрідатових війн, потрапляючи на сторінки писемних джерел здебільшого як союзники якихось правителів. Але це не означає, що сармати були несамостійними військово-політичними гравцями та що вони зосереджувалися виключно на подіях, у яких так чи інакше брали участь представники античного світу. Про «внутрішньосарматські» справи, на жаль, ми змушені складати думку, спираючись мало не винятково на археологічні матеріали.
Не пізніше середини І ст. до н. е. із глибин Азійської Сарматії в Подоння просунулася нова хвиля кочівників, яку більша частина дослідників ідентифікує як аорсів. Військова активність аорсів, судячи з усього, сягала і просторів між Доном та Дніпром, тож, відповідно, викликала рух роксоланів і язигів, що замешкували цей регіон. Останні переходять на Правобережжя Дніпра, чи то скориставшись погромом пізньоскіфських городищ даками Буребісти, чи то самостійно розгромивши цей захисний рубіж (обидві гіпотези рівнозначні). Язиги зайняли приморські степи, а роксолани кочували на північ від них, на прикордонні Степу та Лісостепу.
Саме сарматська, а точніше роксоланська загроза, спричинила бурхливе фортифікаційне будівництво на пам’ятках південної периферії зарубинецького ареалу. Однак сподівання «зарубинців», які замешкували сучасну Канівщину, на вали та рови виявилися марними. Згарища свідчать, що зарубинецькі фортеці не встояли під натиском ворогів, а авторство цих погромів не викликає сумнівів: вали деяких усіяні з фронтального боку сарматськими стрілами.
Значна кількість дослідників вбачає саме в сарматських нападах основну причину розпаду зарубинецької культури, але погодитися з цією думкою повністю важко. Насамперед слід зазначити, що життя на практично всіх пунктах, що зазнали сарматських погромів, невдовзі відновилося та тривало ще близько століття. Також показово, що протягом того ж століття, до середини І ст. н. е., тривали поховальні відправи на зарубинецьких могильниках, закладених ще на початку II ст. до н. е. Тож основна маса носіїв зарубинецької культури залишилася в регіоні та спромоглася відновити звичне життя.