Характер стосунків між «зарубинцями» й сарматами після закінчення «гарячої» стадії конфлікту встановити важко. Цілком імовірно, що сармати збирали данину або ж отримували певні послуги від представників осілого населення. Проте здебільшого мирний характер співіснування «зарубинців» та сарматів у Середньому Подніпров’ї близько рубежу ер особливих сумнівів не викликає. Цікавий матеріал, що ілюструє відносний спокій саме в середньодніпровському регіоні, подає комплекс городища Бабина Гора та прилеглого до нього могильника Дідів Шпиль на Канівщині. На могильнику, окрім типових зарубинецьких кремацій, датованих другою половиною І ст. до н. е. — першою половиною І ст. н. е., присутня серія синхронних інгумацій, у супровідному матеріалі яких поєднані речі зарубинецького та пізньоскіфського кола. Про сталість зв’язків між середньодніпровськими «зарубинцями» та мешканцями нижньодніпровських пізньоскіфських городищ уже згадувалося. Отже, у вирі подій середини І ст. до н. е. певна група мешканців пониззя Дніпра знайшла прихисток у своїх торговельних партнерів і свояків.
Показово те, що саме в другій половині І ст. до н. е. постає група зарубинецьких пам’яток типу Суботова на Тясмині, а також виникає осередок пам’яток типу Рахни, достеменно пов’язаний за походженням із носіями середньодніпровських зарубинецьких старожитностей, на р. Соб (лівій притоці Південного Бугу). Зміщення носіїв зарубинецької традиції на південь та південний схід, у бік потенційного ворога, виглядає дещо дивно. Цілком можливо, що пам’ятки типу Суботів і Рахни постали внаслідок насильницького переміщення «зарубинців» кочівниками. Однак сам час існування зазначених груп пам’яток (перші проіснували щонайменше до середини І ст. н. е., другі — до останніх десятиліть II ст.) свідчить, що їхнє населення не зазнавало принаймні військових нападів.
Але немає сумнівів у тому, що якась частина мешканців Середнього Подніпров’я не знайшла порозуміння із сарматами і змушена була покинути регіон. Частини з них залишилася в долині Дніпра, але змістилася на північ, де північніше сучасного Києва починають формуватися пам’ятки типу Лютіж. Ще одна група втікачів дісталася середньої течії Десни (приблизно прикордоння сучасних України та Росії), де почала функціонувати група пам’яток типу Почеп.
Отже, можна припустити, що окремі громади чи племена «зарубинців» вибудовували відносини із завойовниками-сарматами на власний розсуд, а моделі цієї взаємодії протягом останніх десятиліть до нової ери суттєво відрізнялися. Втім, дуже сумнівно, щоб сарматсько-«зарубинецький» конфлікт мав катастрофічні наслідки для осілого населення та був основною причиною розпаду зарубинецької спільноти. Сарматські напади зачепили тільки середньодніпровську групу зарубинецьких пам’яток, і навіть у цьому регіоні структура зарубинецьких старожитностей не зазнала істотних змін. Натомість фінал «класичної» зарубинецької культури характеризується схожими процесами по всіх трьох її первинних локальних варіантах, не тільки середньодніпровському, а й поліському та верхньодніпровському, і припадає вже на середину І ст. н. е.
Епоха нестабільності:
південь Східної Європи у І—II ст. нової ери
В останні десятиліття перед початком нової ери на півдні Східної Європи знов утворився хиткий баланс між різними племенами. Показовим симптомом цього тимчасового затишшя стало відродження Ольвії через декілька десятиліть після гетського погрому. Якщо довіряти ремарці Діона Хрисостома, це відродження сталося не за ініціативи еллінів, а через прохання навколишніх варварів, яким були необхідні порт та ринок для торгівлі з античним світом. Проте правдивість цієї оповідки Діона, котрий відвідав Ольвію значно пізніше, близько 82 р. н. е., не дуже важлива. Археологічні знахідки свідчать, що життя в Ольвії на рубежі ер дійсно відновлюється, хоча місто за подальшу історію ніколи не змогло досягало колишнього рівня розвитку. Територія забудови скоротилася у кілька разів, навколишні сільськогосподарські угіддя, хора, стиснулися до найближчих міських околиць. Проте ольвіополіти, напевно, мали певні гарантії безпеки, що дозволили відродити поліс. І зацікавленість причорноморських варварів у стосунках з цивілізованим світом, а отже, і потреба у «брамі» в цей світ, є цілком можливими.
Але спокій на північному чорноморському узбережжі був доволі відносним. На Боспорі після смерті Асандра у 17 р. до н. е. вирувала чергова династична смута, арбітрами в якій намагалися виступити римляни. З іншого боку в неї активно втягувалися сарматські племена, які мешкали навколо Меотиди (Азовського моря). Втім, цей локальний конфлікт не мав такої геополітичної ваги, як Мітрідатові війни та діяльність Мітрідатового сина Фарнака.
Набагато серйознішими були чергові конфлікти між різними об’єднаннями самих сарматів. Сутички в перших роках нової ери спричинили черговий зсув сарматів у західному напрямку. Історично зафіксованим наслідком цього зсуву на крайньому заході сарматського ареалу став «сарматський жах» мешканців Подунав’я. Поет Овідій, котрий перебував у 8—18 рр. н. е. на засланні у Томах (сучасна Констанца) раз у раз скаржився на сарматські набіги. Завдяки Овідієвим поезіям добре відомо, що наводили цей «сарматський жах» язиги. Тож слід думати, що в цей час язиги постійно вже перебували у Північно-Західному Причорномор’ї, незначно віддалені від Дунаю.
Язиги і надалі залишалися такими собі піонерами-першопрохідцями у просуванні сарматів на захід. Саме язигів уже на початку другої половини І ст. н. е. зазначають як мешканців Карпатської улоговини. Втім, впевненості, що всі причорноморські язиги на цей час вже покинули регіон, немає. Якась їх частина могла залишатися й надалі у Буджаку та турбувати набігами своїх північних сусідів, підіймаючись вздовж Пруту та Дністра. Проникнення сарматів протягом І ст. аж на північ Поділля добре фіксується низкою поховальних пам’яток.
Загалом регіон Середнього та Верхнього Дністра у І ст. н. е. перетворився на чи не найжвавіше «перехрестя культур» у всій Східній Європі. Ще від І ст. до н. е. (радше — другої його половини) через вододіл Західного Бугу, Прип’яті та власне Дністра сюди просуваються носії пшеворської культури. В межах 20—40-х рр. І ст. н. е. в регіоні з’являється населення, котре лишило по собі липицьку археологічну культуру. Вигляд липицької культури, насамперед набір керамічного посуду, що виготовлявся як власноруч, так і на гончарному крузі, а також поховальний обряд, цілком промовисто вказує на вихідний ареал цього населення, це Дакія, область «по той бік Карпат» відносно Пруто-Дністровського межиріччя. У носіях липицьких старожитностей більшість дослідників вбачає дакійське плем’я костобоків, неодноразово згадуване у писемних джерелах саме на східних схилах Карпат.
Прибульці-даки, судячи з усього, на першому етапі мешкання у Подністров’ї відшукували поки що незаселені «пшеворцями» ділянки. Але невдовзі, вже у другій половині І ст., з’являються яскраві свідчення жвавих контактів між «липинцями» та «пшеворцями». Ще більше картину ускладнила поява також у другій половині І ст. в цьому достатньо компактному регіоні третього культурного компонента, принесеного нащадками носіїв поліського локального варіанта зарубинецької культури. Внаслідок контактів цієї людності з «пшеворцями» на Західній Волині формуються ранні пам’ятки зубрицької культури. На межі І—II ст. носії вже власне зубрицьких старожитностей розширюють свій ареал на південь — південний захід, у Верхнє Подністров’я, де контактують із населенням, в культурі котрого в різних пропорціях поєднувалися пшеворські та липицькі компоненти.
«Змішання народів» створило настільки еклектичну археологічну картину, що культурну належність конкретних археологічних пам’яток II ст., а часто навіть окремих комплексів (будівель, поховань), на Волині та у Подністров’ї визначити доволі складно навіть фахівцям. Панівною є думка, що регіон в цілому був ареалом зубрицьких старожитностей, але на півдні цього ареалу й надалі зберігалася своєрідність липицьких пам’яток, що існували черезсмужно із зубрицькими. Цікаво, що упорядкування вимушеного співжиття у цій «комунальній квартирі» відбувалося, судячи з усього, безконфліктним шляхом (принаймні археологічні сліди таких конфліктів наразі невідомі). Не виключено, що консолідації осілого населення сприяла саме «сарматська загроза» з півдня.