Однак, на жаль, черепки не скажуть, якою мовою говорили ті, хто колись ліпив посуд з незрозумілими нам сьогодні родовими знаками та іншими символами. Проте можна припустити, що тих мов, як і давніх племен, було не одна, не дві. Ще більш цікавою стає історія у цьому плані в наступному тисячолітті, коли починається доба Трипілля.
Трипільці
Вже сама тривалість існування трипільської культури (понад два тисячоліття), здавалося б, давно повинна була б навести дослідників на певні міркування. Приміром, ми сьогодні цілком усвідомлюємо різницю між мовами російською, українською і білоруською. Ця різниця є наслідком певних процесів, у тому числі історичних подій, які мали місце впродовж кількох століть минулого тисячоліття (зауважте — лише одного тисячоліття). Більше того, ми цілком здатні помітити різницю між сучасною українською й тією мовою, якою було написано універсали Богдана Хмельницького майже три з половиною століття тому. Не усі помітять різницю між українською мовою початку 60-х років XX ст. і початку XXI століття. Проте і таку різницю можна помітити, коли докласти трохи зусиль. Тож як після цього ми можемо повірити в те, що трипільці майже три тисячі років говорили тою самою мовою, не кажучи вже про те, що ця мова була не інакше, як українською?
Утім, варто визнати, що певний внесок у такі, м’яко кажучи, спрощені уявлення про вірогідність спадкоємності мови (й культури в цілому) з найдавніших часів внесли самі археологи, у тому числі відкривач трипільської культури В. Хвойка. Доповідаючи про свої дослідження на 11 Археологічному з’їзді в Києві у серпні 1899 року, він заявив, що, безсумнівно, народ, якому належать знайдені ним старожитності, був не чим іншим, як «тією гілкою арійського племені, якій по справедливості належить ім’я протослов’ян». Дискусія, що розгорнулася по виголошенню цієї доповіді в одній із аудиторій університету Св. Володимира, була лише першою в черзі наступних.
Перелік існуючих версій цілком поважних вчених стосовно того, якою була мова трипільців, зайняв би кілька сторінок. Варіантів зазвичай два: або одна мова на всіх, або одна — для еліти, інша — для решти. Ну і далі перебрано усі можливі мовні сім’ї та мови, які відомі у найближчих околицях.
Нині ситуація виглядає таким чином. Остаточно стало зрозуміло, що надто складно визначити через сім чи п’ять тисячоріч етнічну приналежність, а тим більше сказати щось про мову людей, що залишили трипільську культуру. Зробити це, не маючи жодного напису (адже писемність усе ще перебувала в стадії винаходу, а та, що, імовірно, існувала, зовсім не була призначена для фіксації звуків мови своїх творців).
Щоб дати якісь обґрунтовані відповіді на питання «хто такі трипільці?», необхідний синтез даних, здобутих різними науками — від археології до молекулярної біології. Археологи останнім часом досить докладно простежили пересування й рід занять окремих груп людей, однак вони ніколи не скажуть, якою мовою ці люди розмовляли. Лінгвісти можуть реконструювати давні мови, проте напевне сказати, де жили їх носії, не в змозі. З усього виходить, що запис історії людства на молекулярному рівні ДНК докладніший за найбільш достовірні історичні хроніки. Одначе без археологів молекулярні біологи не дадуть відповіді, скажемо, на питання, коли і яким шляхом та або інша популяція могла з’явитися в районі, де виявлені характерні для неї гени. Таким чином бачимо: усі перелічені фахівці просто приречені на співробітництво.
Відомості з археології (і, до речі, фізичної антропології теж) свідчать, що, по-перше, населення попередньої стосовно Трипілля доби неоліту вже було досить різноманітним і неоднорідним — і культурою, і складом. По-друге, немає підстав стверджувати про якісь досить масштабні міграції на землі, іменованій нині Україною, безпосередньо із півночі Анатолії чи навіть Балкан. З іншого боку, без знань і технологій «анатолійців» європейське хліборобство так би й залишилося гарним, але нездійсненним проектом. Відзначимо, без знань та технологій, а от приплив населення у цьому випадку зовсім не є обов’язковою умовою прогресу.
До наших днів з Південно-Східної та Центральної Європи, включно з трипільськими краями дійшло чимало керамічних статуеток, зображені на яких особи мають певні портретні риси. Можливо, вони можуть дати деяке уявлення про те, як виглядали мешканці Старої Європи багато тисячоліть тому. Однак хотілося б застерегти від спроб вивчати антропологію (а по ній визначати мову) давніх епох виключно по культовій скульптурі. Дивніший за це, мабуть, лише пошук мовних предків за домішкою товченої мушлі у глині, з якої зроблено посуд — якщо є мушлі, то це вже точно «індоєвропейці». Авжеж, і таке буває, пишуть. Адже у сакральній сфері, як добре відомо, саме канон, раз і назавжди встановлене правило, як і кого слід зображувати, мав (та й донині має) головне значення у формуванні та художньому відтворенні того або іншого образу.
З іншого боку, трипільська культура стала наслідком процесів, тривалість яких вимірюється не одним десятком і навіть не сотнею років, а більш ніж тисячоліттям. Серед цих процесів, звичайно, могли бути міграції якихось груп населення (із Центральної Європи, приміром), але не менше (якщо не більше) було якихось контактів, обміну товарами (у тому числі зерном) і важливою інформацією — скажімо, на яку саме глибину це зерно варто висівати.
Аналіз та зіставлення матеріальної культури — кераміки, статуеток, типів і технології спорудження жител, характерних інструментів і знарядь праці — показує, що «трипільська популяція», що їй належала честь створення всіх цих артефактів, могла виникнути в результаті взаємодії декількох груп людей часів неоліту. Ці групи людей, причому досить нечисленні (судячи із числа знайдених найдавніших селищ — їх не більше двох-трьох десятків, і усі вони відносно невеликі за розмірами), швидше за все, були в цей момент представниками різних культурних і етнічних угруповань.
Археологи нині здатні окреслити досить широку вихідну територію, з якою ці групи людей пов’язані, — так званий Балкано-Дунайсько-Карпаткий регіон. Зате місце, де відомі найдавніші трипільські селища, займає значно меншу територію — між Карпатами, Прутом і Дністром, приблизно на стику нинішніх північних кордонів Румунії, Молдови з одного боку та заходу України — з іншого. Складається враження, що представники різних європейських племен за якихось обставин колись знялися із насиджених місць, різними шляхами перетнули Карпати у пошуках нової «землі обітованої». Тут вони зустрілися з нечисленним населенням, належним до культури лінійно-стрічкової кераміки й, можливо, ще якимсь.
Голівка реалістичної жіночої статуетки, трипільська культура, кінець V тис. до н. е., північ Кіровоградщини.
У чому могла полягати причина пересування за Карпати населення із Центральної або Південно-Східної Європи? Відповідь на це питання, як не дивно, в останні роки можна отримати, і отримати просто. Досить включити телевізор наприкінці зими або на початку весни, щоб подивитися у програмі новин повідомлення з країн, розташованих на захід від Карпат. На першому місці у новинах будуть повідомлення про катастрофічні паводки, дощі, бурі, лавини з гір, потоки води, що затопили полонини, залили вулиці сіл і міст. При цьому коментатори показують відповідних експертів, які майже в один голос говорять про що? Правильно, про наслідки глобального потепління.
Реконструкції клімату VI тис. до н. е. свідчать: Європа вже переживала щось схоже в епоху, що безпосередньо передувала появі трипільської культури. Причому наслідків глобального потепління в VI тис. до н. е. не компенсували ні зусилля Європейського Союзу, ні гуманітарна допомога. У ті часи мешканцям селищ на Дунаї або в передгір’ях Карпат взагалі не було звідкіля чекати допомоги. Втрата жител, запасів харчів, худоби та врожаю на полях у ті далекі часи майже гарантовано призводили до вимирання цілих племен (і створених ними культур).