Вже згаданий побіжно процес розпаду «класичної» зарубинецької культури був одним з головних культурних зрушень в східноєвропейському Лісостепу протягом другої третини І ст. н. е. Однак перш ніж проаналізувати докладніше причини та наслідки цього процесу, згадаємо ще один вельми показовий епізод першої половини І ст. н. е., що стосується «далекого сходу» зарубинецького ареалу, пам’яток типу Харіївки. Цей епізод не тільки добре ілюструє те, наскільки віддаленими та різносторонніми були зовнішні зв’язки певних груп населення рубежу ер, а й наочно демонструє потенціал археології щодо висвітлення подій, що ніколи не потрапляли на сторінки писемних джерел.
Саме з пам’ятками типу Харіївки дослідники пов’язують могильник Мутин, розкопки котрого кілька років тому стали справжньою сенсацією. Навкруги великого «побратимського» казана було виявлено півтора десятка кремаційних поховань. Правильність кола, яке утворювали могили, навело дослідників на думку, що йдеться про одночасне (або ж з мінімальним розривом у часі) упокоєння кількох осіб. За урни в більшості випадків правили металеві посудини провінційно-римських зразків, а в кількох випадках як урни були використані залізні шоломи центральноєвропейського походження. Загалом практично всі поховання містили чималу кількість зброї, зокрема престижних мечів, наконечників списів та залізних умбонів щитів. Високий статус небіжчиків засвідчують не тільки набори озброєння, а й деталі багатих поясів, а знахідки шпор не лише підкреслюють ту саму статусність похованих, а й чітко вказують на їхню «військову спеціальність» — кавалеристи.
Вигляд мутинських поховань, як щодо набору речей, так і щодо деталей поховального обряду, має найближчі аналогії на території Польщі. Окремі речі подібні тільки до знахідок з прикордоння Римської імперії на Рейні та у верхів’ях Дунаю. Тож сама собою напрошується доволі драматична реконструкція обставин появи цієї пам’ятки в глибині Дніпровського Лівобережжя. Ймовірно, мешканці пам’яток типу Харіївки мали доволі гострі проблеми з якимось із сусідів. Аби зарадити тому, західний, «пшеворський» сегмент цих громад порадив звернутися до своїх «родичів» з крайнього заходу тодішньої «германської ойкумени». В результаті був запрошений (а ще більш вірогідно — найнятий) загін професійних вояків-кіннотників, котрі — не виключено — мали досвід служби у допоміжних частинах римської армії. Загін цей, напевне, був порівно невеликим, але складався виключно з гарно вишколених та екіпірованих бійців з чималим досвідом.
Прибуття цих «солдатів фортуни» на Сейм, судячи з усього, сталося цілком вчасно. Річ у тім, що могильник Мутин датується в межах 1-ї пол. — сер. І ст., а побутування пам’яток типу Харіївки триває щонайменше до поч. II ст. н. е. Тобто реконструйований «сусідський конфлікт», в який втрутилися «мутинські найманці», вирішився на користь «харіївців», а не їхніх супротивників.
Про перемогу «мутинських дружинників» свідчить і сам характер могильника. Поховання справлені з дотриманням доволі складного ритуалу, не відчувається жодного поспіху в діях тих, хто ховав полеглих. До того ж зазначений ритуал був наврядчи знайомий «харіївцям», а отже, останню пошану похованим віддавали саме їхні побратими. Отже, Мутинський могильник є таким собі «меморіальним військовим кладовищем» переможців, а не «братською могилою» переможених. Подальша доля «мутинських дружинників», котрі не загинули, нам невідома. Можливо, вони залишилися жити серед «харіївців», а може, отримали сплату за свої послуги та повернулися назад, на германсько-римське прикордоння.
Здавалося б, цей епізод свідчить на користь думки тих дослідників, котрі вважають головним чинником кризи суспільства «зарубинців» (а отже, й розпаду зарубинецької культури) військовий тиск з боку сарматів. Однак ніщо не вказує, що супротивником, заради боротьби з котрим наймали «мутинських дружинників», були саме сармати. Тож вбачати головну причину «доживання» пам’яток типу Харіївки до початку II ст. саме у військовій перемозі, здобутій «мутинськими дружинниками», було б не надто коректно. Тим більше, що за близько півстоліття, які розділяють поховання Мутина та фінал пам’яток типу Харіївки в сарматів, було чимало шансів на реванш.
Достеменно відомо, що в інтервалі 40—70-хх рр. І ст. н. е. припиняється життя на більшості «класичних» зарубинецьких городищ та селищ Середнього Подніпров’я та Полісся. У цьому ж інтервалі були справлені останні поховання на великих зарубинецьких могильниках, що функціонували безперервно понад 200 років. Для Середнього Подніпров’я є підстави вважати, що каталізатором цього процесу дійсно могли бути сармати: низка пам’яток, зокрема — городище Бабина Гора на Канівщині, мають сліди повторного розгрому близько середини І ст. н. е. Однак на Поліссі такого роду напади не зафіксовані, тож навряд чи їх варто вважати універсальною причиною занепадання «класичних» зарубинецьких пам’яток.
Ще на початку 1990-х рр. А. М. Обломським, Р. В. Терпіловським та О. В. Петраускасом була запропонована інша гіпотеза щодо причин розпаду «класичної» зарубинецької культури. Науковці звернули увагу на те, що найразючішою відміною між «зарубинцями» та їхніми спадкоємцями є різні способи життя, що визначалося насамперед відмінними системами господарювання. Йдеться не про якісь радикальні зміни: продовжувачі «зарубинецької традиції» залишилися землеробами, але були орієнтовані на експлуатацію насамперед легких ґрунтів. Такі ґрунти значно простіше обробляти, але вони швидше виснажуються, що спонукало до частішої зміни експлуатованих ділянок, а отже — достатньо мобільного способу життя.
Саме остання обставина, імовірно, й визначила основний аспект культурних трансформацій при переході від зарубинецької «класики» до груп пам’яток, що продовжили зарубинецьку традицію в останні десятиліття І—II ст. Аспект цей більшість дослідників визначає як «спрощення» або жорсткіше — «примітивізація» й навіть «деградація». Втім, оцінні акценти тут ні до чого, адже така «деградація» мала цілком зрозуміле підґрунтя: що рухливіший спосіб життя, то простіша (принаймні зовні) культура. Витрачати зусилля на складні споруди або ж надмірну «естетизацію» побутових речей просто немає сенсу, за певний час більшість майна доведеться покинути, аби не перевозити зайвого вантажу на нове місце (а транспортні можливості тогочасного населення були вкрай обмежені). Ба більше, така зовнішня простота та невибагливість зазвичай приховує адаптативні переваги «примітивних» суспільств, носіям «простої» культури значно простіше пристосуватися до нових умов існування, насамперед — ландшафтних, але й соціальних також.
На думку згаданих вище дослідників, причини кризи у зарубинецькому середовищі слід вбачати насамперед у кліматичних змінах, що унеможливили подальше господарювання за моделлю, притаманною зарубинецькій «класиці». Варто додати, що не слід скидати з терезів і значення антропогенного фактора. Вже неодноразово згадувалося, що «зарубинцям» була притаманна міцна осілість. Довготривалі могильники свідчать, що певні громади століттями не покидали дуже компактну територію. Тож можна припускати, що саме протягом другої третини І ст. можливості цих ландшафтів, чи пак тих його ділянок, що експлуатувалися «зарубинцями», були остаточно вичерпані. Тож цілком можливо, що кліматичні зміни та екологічні негаразди, спричинені людиною, збіглись у часі, підсиливши негативні наслідки одне іншого.
Значення саме антропогенної складової цієї екологічної кризи, на нашу думку, підтверджує хронологія зникнення з археологічної карти пам’яток «класичної» зарубинецької культури. У другій третині І ст. зникають пам’ятки поліського та середньодніпровського локальних варіантів. Дещо пізніше, не раніше початку II ст., це сталося із пам’ятками типу Харіївки (а вони, нагадаємо, і утворилися дещо пізніше від згаданих груп, тож антропогенний тиск на ландшафт розпочався щонайменше на півстоліття пізніше). Це саме стосується і верхньодніпровських зарубинецьких пам’яток, що також були молодшими від поліських та середньодніпровських і також проіснували до початку II ст., а не виключено — і до його середини.