Варто зазначити, що припинення функціонування пам’яток певної археологічної культури не має на увазі в більшості випадків безслідного зникнення носіїв цієї культури. Навпаки, випадки «археологічного фіналу» через фізичне вимирання носіїв є порівняно рідкісними винятками. Процес «загасання» зарубинецької культури був доволі повільним, багатофакторним та із різними «історичними долями» нащадків носіїв зарубинецької «класики». Так чи інакше ці нащадки не тільки пережили кризу другої третини І ст., а й зберегли певні зарубинецькі традиції, що перейшли, в матеріальну культуру так званих «пізньозарубинецьких пам’яток», що побутували протягом кінця І—II ст. Щодо старожитностей цього кола дослідники уникають вживання терміна «археологічна культура», надто різними шляхами і за участі надто різних культурних компонентів, окрім власне зарубинецьких, вони утворювалися. Однак значення зарубинецької основи у вигляді кожної з цих груп настільки очевидне, що цей зв’язок вказаний термінологічно (а ще якихось 30 років тому щодо них чимало дослідників без особливих застережень вживали визначення «зарубинецькі»).
Найскладніше, за кількома паралельними сценаріями події розгорталися на Середньому Подніпров’ї. Вже згадувалось, що після сарматського натиску середини І ст. до н. е. звідти в діаметрально протилежних напрямах виселилися дві групи, що дали початок існуванню пам’яток типу Рахни на лівобережжі верхньої течії Південного Бугу, а також пам’яток типу Почеп на Десні.
Ще одна група мігрантів здійснила не настільки далеку подорож, перемістившись вздовж Дніпра на північ, на ділянку між гирлами Десни та Прип’яті, заклавши основу пам’яток типу Лютіж. Ситуацію першої половини І ст. н. е. на мікрорегіональному рівні дуже яскраво ілюструє археологічна картина цього часу в межах сучасного Києва: на південних околицях міста ще здійснюються поховання на «класичному» Корчуватівському могильнику, а на північних вже кілька десятиліть триває життя на пізньозарубинецькому поселенні лютізького кола Оболонь. Слід зазначити, що вже у першій половині II ст. носії пам’яток типу Лютіж не тільки повернули собі весь колишній ареал середньодніпровської групи зарубинецької культури, а й просунулися навіть дещо південніше, в район сучасного Кременчука.
Нарешті, є підстави припускати черговий міграційний імпульс із Середнього Подніпров’я на Лівобережжя, де у верхів’ях Сейму, Псла та Ворскли, а також у басейні верхньої течії Сіверського Дінця постали пізньозарубинецькі пам’ятки типу Картамишеве-2 — Терновка-2. Крім середньодніпровських «зарубинців» в їх складанні, імовірно, брали участь і «харіївці». Не виключено також, що в цьому процесі, як і колись в утворенні власне харіївських пам’яток, взяли участь чергові мігранти з ареалу пшеворської культури.
На відміну від середньодніпровського населення, мешканці Верхнього Подніпров’я практично не змінювали ареалу. Там відбуваються радше мікроміграції та змішання носіїв двох тамтешніх зарубинецьких традицій «класичного» часу, пам’яток типу Чаплін та типу Чечерськ—Кистені. Проте головним змістом процесів, як і на Середньому Подніпров’ї, було не змішання різних традицій попереднього етапу, а зміна господарської моделі та способу життя. Втім, навіть така зміна, судячи з усього, виявилася неспроможною вирішити традиційну для лісової зони проблему надлишку населення. Головним напрямком міграцій для пізньозарубинецької людності Верхнього Подніпров’я залишався північний, в глиб лісової зони, куди вони просувалися дуже повільно вздовж Дніпра.
Однак траплялися і протилежні випадки. Надзвичайно цікавим явищем пізньозарубинецького кола є пам’ятки типу Грині, що пов’язані за походженням із пам’ятками типу Чечерськ—Кистені. Вони не утворюють компактного ареалу, а точково трапляються в ареалах всіх інших груп пізньозарубинецьких старожитностей Подніпров’я та Лівобережжя. Примітно, що пам’ятки типу Грині мають надзвичайно вузький час побутування, лише друга половина II ст., себто йдеться про якийсь одномоментний «викид» цього населення з Верхнього Подніпров’я на південь та схід. Причому це навряд чи був якийсь спрямований потік, радше йшлося про «розсіювання».
Нарешті, про долю нащадків поліського локального варіанта зарубинецької культури вже йшлося; спустившись правими притоками Прип’яті та згодом піднявшись лівими притоками Дністра, вони включилися в складні процеси, що відбувалися у цих місцевостях.
Таким чином, весь східноєвропейський лісостеп та прилеглі до нього території лісу протягом останніх десятиліть І—II ст. являли собою «киплячий казан». Населення цього «казани» здійснило у стислі терміни безліч переміщень, і досить віддалених, і відносно коротких. Носії різних традицій контактували між собою, передаючи певні риси культури одне одному.
При цьому «культурні кордони» були практично відсутні не тільки між різними групами населення зазначених обширів. Перепони між лісостепом та степом були, звісно, менш «прозорими» (через насамперед різний спосіб життя їхніх мешканців), однак нездоланними вони аж ніяк не були. Протягом І—II ст. спостерігається постійна присутність сарматів не тільки вздовж північного краю степів. Степові ландшафти такими собі «язиками» заходили доволі глибоко у лісостеп по вододілах рік. Саме на цих пасмах степового ландшафту й відома доволі виразна серія сарматських поховань зазначеного часу. Землеробське населення тяжіло до низьких ділянок річкових долин, тож ресурсні інтереси землеробів та номадів практично не перетиналися, що, цілком можливо, було запорукою відносно мирного черезсмужного співіснування цих груп «одвічних антагоністів».
Зацікавленість сарматів у лісостепових пасовиськах була зумовлена зрушеннями у самому сарматському середовищі. Близько середини І ст. на Правобережжі реконструюється прибуття нової хвилі сарматів східного походження, у яких схильні вбачати аорсів. Саме ці прибульці «посунули» на захід, до Дунаю, язигів, про що вже йшлося. Слідом за ними перемістилася і роксолани. Однак археологічні спостереження дозволяють доволі впевнено констатувати, що принаймні якась частина роксоланів й надалі кочувала в північній частині правобережних степів. Щоправда, аорси, зайнявши прибережну зону та пониззя Дніпра, імовірно, «притиснули» роксоланів на північ, що, власне, і змушувало останніх використовувати для випасу всі доступні угіддя, зокрема — степові «язики», що заходили у глиб лісостепу.
З аорсами, нехай і дуже обережно, дослідники пов’язують сарматських царів Фарзоя та Інісмея (батька та сина), котрі в інтервалі 60—80-х рр. І ст. карбували золоті монети на монетному дворі Ольвії. Остання обставина дозволяє припускати, що Ольвія в цей час знаходилася під протекторатом аорських династів. З аорсами ж схильні пов’язувати кілька сарматських «царських» курганів І ст. н. е. (Соколова Могила на Миколаївщині, курган біля с. Пороги на півдні Вінниччини).
Не варто, однак, сприймати межі між зонами кочування номадів як аналог сучасних кордонів між державами, а домінування у регіоні якоїсь орди як підпорядкованість цій орді решти номадів. Приміром, протягом 60-х рр. І ст. роксолани зазначені як одна з найактивніших орд у стосунках з нижньодунайськими провінціями імперії. Причому немає жодних підстав вважати, що йдеться виключно про безпосередніх сусідів римлян, а не мешканців більш віддалених територій у глибинах правобережного Степу. Степова зона Північного Причорномор’я протягом І—II ст. була не менш «киплячим казаном», аніж лісостепова. Переміщення номадів були такими самими калейдоскопічними, а військове домінування певних орд відносно нетривалим. Приміром, алани, котрі спорадично згадуються як мешканці східноєвропейських степів від рубежу ер, вже протягом II ст. остаточно витісняють язигів та роксоланів на лівобережжя Дунаю, а аорси просто зникають з етнографічної карти регіону.
Підбиваючи проміжні підсумки «бурхливих часів» І—II ст., не можна оминути ще однієї теми, а саме появи звісток про східноєвропейських венетів, центральне місце серед котрих посідає завершальний пасаж у творі «Германія», написаному Конелієм Тацитом в останні роки І ст. Вага цієї звістки полягає в тому, що Тацит, завершивши основну тему свого твору, дуже стисло повідомляє про народи, що мешкали далі на схід від Вісли, але не просто називає їх, а намагається дати коротку етнографічну характеристику. Серед таких народів він зазначає фенів, певкінів, сарматів та власне венетів. Тацит сам зазначає, що певкінів називають також бастарнами. Однак це ототожнення не настільки пряме. Певкінами в античній традиції найчастіше називають одну з груп бастарнів, що замешкувала пониззя Дунаю неподалік острова Певка у дельті цієї річки. Бастарнів Тацит відносить до германців. Сарматів римський письменник не диференціює на окремі племена, тож Тацитові сармати — то всі східноєвропейські кочовики. У фенах науковці, котрі аналізували текст «Германії», зазвичай вбачають населення півночі Східної Європи.