Можна припускати, що запозичення слов’янського способу життя супроводжувалося й іншими проявами асиміляції, зокрема — перейняття мови, спочатку як lingua franka, а за одне-два покоління вже як рідної. Тож не дивно, що на початок VI ст. імперські військові та чиновники побачили на лівому березі Дунаю численну юрбу «нових варварів», здатну виставляти тисячі бійців, котра на питання щодо власного роду-племені відповідала «слов’яни» або «анти».
При всьому цьому не слід забувати, що слов’яни характеризуються у всіх перших згадках про них як потужна військова сила. Зазначаючи примітивність озброєння та відсутність належної організації війська, візантійські автори повідомляють, що ці недоліки компенсуються не тільки кількістю слов’янських вояків, а й їхньою фізичною силою та витривалістю, а також вправністю у партизанських методах ведення бойових дій. Тож щойно наведені «цивілізаційні фактори» йшли поруч з військовим потенціалом.
Насамкінець слід зауважити, що звичні зі школи «склавини та анти» зазвичай сприймаються як етнічні чи племінні категорії. Насправді ж під цими назвами «ховаються» радше політичні структури, союзи племен. На це прямо вказують, зокрема, Йордан та Прокопій, цитати з котрих наводилися ще на самому початку «слов’янської оповіді». Ці структури мали насамперед військове спрямування й були достатньо незалежні у веденні «зовнішньої політики», зокрема могли укладати угоди не лише між «братніми народами», а й з третіми сторонами. Приміром, якась частина придунайських антів ще від 545 року була союзниками імперії і навіть воювала з «братніми» склавинами, в союзі з котрими за кілька років напередодні грабували провінції імперії.
Доволі яскравим прикладом є події, пов’язані з останньою згадкою антів у писемних джерелах. За наказом кагана аварський воєначальник Апсіх, аби дошкулити Візантії, пряме зіткнення з якою унеможливлювала існуюча між каганатом та імперією мирна угода, здійснює каральний рейд проти союзних візантійцям антів. При цьому аварська каральна експедиція проходить в область антів землями склавинів, чи то данників, чи то союзників (що більш імовірно) аварів. Зауважимо, що відсутність писемних згадок про антів після Апсіхового погрому 602 року навряд чи означало геноцид антів. Просто відтоді вони перестали являти собою саме помітну військово-політичну силу (принаймні у фокусі уваги візантійців та тих самих аварів), але на схід від Подунав’я, в межах сучасних Молдови та України, «антські» пеньківські пам’ятки продовжували функціонувати й надалі, до останніх десятиліть VII ст.
Саме ці пам’ятки пізнього пеньківського горизонту дозволяють реконструювати цікаву конфігурацію взаємовигідних відносин між осілим слов’янським населенням та кочовиками. Для зазначеного часу провідною групою причорноморських номадів були булгари, які політично підпорядковувалися владі каганів хозарів. Втім, це підпорядкування не мало на увазі вбудованість у жорстку владну ієрархію. Булгарські хани були абсолютно автономні у питаннях «внутрішньої політики» та мали чималу свободу у зовнішньополітичних зносинах. Імовірно, саме в рамках цієї свободи вони й налагодили якісь договірні стосунки з сусідами-антами. Підставою для такого твердження є група ювелірних виробів, що умовно зветься в літературі «прикраси кола старожитностей антів», ареал якої пов’язаний насамперед з ареалом пеньківської культури, а також прилеглими до нього областями культур коломийської та, меншою мірою, празької.
Чоловічий сегмент цієї ювелірної традиції більш «інтернаціональний». Найбільш яскравим його елементом є т. зв. воїнські пояси геральдичного стилю. Цей атрибут високого соціально статусу притаманний практично всім варварським угрупованням від Дунаю до Уралу, незалежно від того, йдеться про осіле населення чи про кочовиків. Натомість жіночі прикраси, насамперед певні різновиди пальчастих фібул та скроневих кілець, пов’язані здебільшого саме з ареалом мешкання слов’ян, хоча і структура набору жіночих прикрас цього кола в цілому відповідає певному «стандарту» статусного костюма. Найближчі паралелі й чоловічих, і жіночих наборів «антських» зразків спостерігаються саме в кочовиків Північного Причорномор’я. Тож дійсно є підстави припускати, що спілкування еліт цих двох груп населення було мирним та сталим, а взаємопроникнення ювелірних традицій пов’язане насамперед з підтримкою «дипломатичних стосунків» (із неодмінним тогочасним атрибутом — дипломатичними дарами) та інститутом «династичних шлюбів».
Є підстави припускати спілкування не тільки еліт, а й нижчих верств цих суспільств. Зокрема, на низці пеньківських пам’яток у Надпоріжжі, на Орелі та Тясмині археологічно зафіксовані сліди «зимових юрт». Такі споруди розглядаються як свідчення осідання кочовиків, а їхня одиничність на конкретних пам’ятках, в оточенні суто пеньківських жител, дозволяє припускати, що ці родини номадів включалися в структуру слов’янських громад.
Наприкінці 670-х рр. союзники-анти, імовірно, підтримали «сепаратистський» виступ проти влади Хазарського каганату, до якого вдалася одна з булгарських орд, очолювана ханом Аспарухом. Повстання зазнало поразки, булгари Аспаруха мусили рятуватися втечею і з Лівобережжя відкочували аж на пониззя Дунаю, давши старт формуванню Першого Болгарського царства. Осілі ж союзники булгар залишилися на місці, і невдовзі були покарані хозарами. Саме внаслідок цієї каральної акції в землю потрапили скарби т. зв. першої групи скарбів кола старожитностей антів). Масштабність карального походу засвідчується картою згаданих скарбів, що включає повністю весь пеньківський ареал на Лівобережжі, а також пеньківський осередок на пониззі Росі, приблизно в межах сучасної Канівщини (саме там знайдений найбільш відомий серед «антських скарбів», Мартинівський). Ще більш цікавим є північний кордон зони випадіння цих скарбів, що виходить за межі власне пеньківського ареалу і пов’язаний з ареалом колочинської культури (найпівнічніший з відомих «антських скарбів» знайдений у Трубчевську на Брянщині). Тож є підстави припускати, що союзом із булгарами були охоплені не тільки анти-«пеньківці», а й їхні північні сусіди.
Повертаючись до ситуації на Правобережжі, зазначимо, що жодних певних слідів якихось каральних акцій (зокрема, випадіння скарбів) для цього часу не фіксується на празьких пам’ятках. Імовірно, стосунки склавинів-«пражан» і з сусідами-«пеньківцями», і з номадами будувалися якимось іншим чином, а тому вони не були втягнуті у реконструйовані події. Однак у будь-якому разі і це населення, нехай і опосередковано, невдовзі долучилося до масштабних змін, одним з найсуттєвіших поштовхів для яких став булгаро-хозарський конфлікт та зумовлені ним каральні заходи хозар щодо осілого населення півдня Східної Європи.
Слов’янські спільноти на території сучасної України в VIII — X ст.
(О. Комар)
Історію східнослов’янських племен VIII—X ст. в узагальнювальних працях традиційно відносять уже до частини «писемної» завдяки хрестоматійній розповіді «Повісті минулих літ» про розселення слов’ян. В історичній науці XVIII—XIX ст. вона й справді вважалася цілком реалістичною. Однак у XX ст., під тиском автохтоністичних[7] концепцій походження слов’ян та об’єктивного поступу історичної текстології й археології, оповідь про слов’янську батьківщину на Дунаї було визнано лише книжною конструкцією літописця, яка розвивала в руслі генеалогічної легенди наратив одного з перекладних писемних джерел про походження європейських народів від Яфета.
Сучасному історику доводиться вирішувати проблему джерел «Повісті минулих літ» чи не щодо кожного повідомлення раніше від 1037 р., коли починаються щорічні записи літопису. У своєму розпорядженні давньоруський книжник точно мав слов’янські переклади грецьких історичних хронік: Іоана Малали, Георгія Амартола та його продовжувача, Палею, а також один із творів кирило-мефодіївського циклу — т. зв. «Сказання про початок слов’янської грамоти». Порівнюючи їх інформацію з усними переказами, топонімічними легендами[8], іншими джерелами, автор «Повісті минулих літ», як справжній історик, вносив свої поправки й доповнення до чужоземних звісток і, навпаки, за допомогою останніх намагався датувати й увести в історичний контекст східнослов’янські перекази.