Першим важливим хронологічним орієнтиром для нього стали події 626—627 рр. — облога аварами («обрами») Константинополя та похід візантійського імператора Іраклія у союзі з тюрками-хозарами («білими уграми») у глиб Персії. Другим — вторгнення кочовиків-булгар у слов’янські землі в Подунав’ї (680 р.), а незабаром і «білих угрів» (тюрків-хозар). Ці сюжети дозволили літописцеві згадати розповіді про насильство авар над дулібами та підкорення частини східнослов’янських племен (полян, сіверян, радимичів, в’ятичів) хозарами. Останній факт мав для нього особливе значення, адже історія появи Південної Русі починається у літописі зі звільнення полян, а згодом по черзі сіверян, радимичів та в’ятичів від хозарської данини та їх підпорядкування Києву. Сам початок Русі датований літописцем за згадкою Георгія Амартола про похід русів на Константинополь (860 р.) за часів правління імператора Михайла III (840—867 рр.). Завершується частина про слов’янське розселення сюжетом про переселення на захід кочовиків-угрів з їх зупинкою під Києвом, розміщеним у літописній статті під 898 р., хоча з Північного Причорномор’я їх витіснили печеніги ще 889 р., а до 896 р. давні мадяри вже опанували Карпатську котловину. Часті помилки в датуванні подій найдавнішої частини літопису ясно свідчать, що розбивка тексту на річні записи відбувалася пізніше й не завжди вдало.
Окреме складне питання: якою саме інформацією володіли київські літописці кінця XI — початку XII ст. про слов’янські племена VIII—X ст.? Чи справді існували усні перекази про їхнє минуле, чи такі оповіді лише пояснювали в анекдотично-легендарній формі причини етнографічних відмінностей мешканців різних регіонів Русі в XI—XII ст.?
Описана в «Повісті минулих літ» етногеографічна картина включає назви племен з різними суфіксальними моделями утворення: на -ане/-яне (поляни, сіверяни, древляни, бужани, волиняни, полочани); -ци (тиверці); -ичи (уличі, дреговичі, кривичі, радимичі, в’ятичі); безсуфіксні (дуліби, білі хорвати). Перша група об’єднує мешканців територій, згаданих у самому літописі й відомих з інших джерел як «землі»: Польска, Деревска, Сѣверска, Волыньска; «бужани» та «полочани» утворені від гідронімів[9]; форма ж «тиверці» передбачає існування міста або регіону «Тивер». На прикладі легенди про походження радимичів і в’ятичів від двох братів-«ляхів»: Радима і В’ятка, сам літописець демонструє розуміння суфікса -ичі як патронімічного[10], щоправда, не наводить аналогічних легенд для решти племен. Нарешті третя, безсуфіксна, група етнонімів повторюється у Балкано-Дунайському регіоні, через що історики не раз ставили під сумнів належність згаданих племен до східнослов’янської групи або й узагалі їх проживання в рамках майбутнього давньоруського ареалу.
Деякі географічні прив’язки племен у літописі викликали бурхливі дискусії дослідників. Наприклад, літопис у різних місцях локалізує на р. Буг дулібів та бужан, в обох випадках зазначаючи «де нині волиняни» («після них волиняни»). Чи означає ця редакційна поправка, що «волиняни» — лише назва мешканців сучасних автору земель Волині; чи, може, племінного союзу, у який згодом увійшли дуліби та бужани; чи взагалі на Бузі послідовно проживали три різні племені — дуліби, бужани та волиняни? Уличів і тиверців літопис також садовить по Бугу, але, швидше за все, іншому — Південному. Щоправда, Новгородський І літопис молодшого зводу знає як град уличів Пересічень, тотожний за назвою давньоруському місту південніше від Києва. Це змусило автора стверджувати, що уличі (угличі) проживали спочатку вниз по Дніпру, а потім переселилися у межиріччя Південного Бугу і Дністра. В’ятичів літопис розселяє по Оці, не згадуючи про значно більший ареал розселення слов’ян у Подонні, відомий за археологічними даними.
Небагато допомагають у розв’язанні проблеми й іноземні джерела, плутана і фонетично спотворена інформація яких, проте, слугує нескінченним ресурсом для здогадів та інтелектуальних вправ істориків. Надзвичайно складна для інтерпретації латиномовна пам’ятка IX ст. — т. зв. «Баварський географ» — містить деякі назви племен, що віддалено нагадують східнослов’янські: Zuireani (сіверяни?), Busani (бужани?), Unlizi (уличі?), Velunzani (волиняни?), Ruzzi (руси?). Але якщо сусідство Ruzzi поруч з Caziri (хозари) справді виглядає закономірним, то решта «східнослов’янських» етнонімів виявляються розкиданими в переліку між племенами Центральної Європи і Прибалтики, змушуючи згадати факти подібності назв племен у різних частинах слов’янського світу (наприклад, дуліби, поляни, севери, серби, хорвати, смоляни тощо). Використанню «Баварського географа» як повноцінного джерела заважають і різні варіанти реконструкцій слов’янських етнонімів з латинських форм, адже дослідники східних і західних слов’ян вбачають у них зовсім різні назви.
До західнослов’янського ареалу безперечно належать описи слов’янських племен у арабського географа Аль-Масуді (помер 956/957), який, зокрема, згадує плем’я Дулана (дуліба?) з королем на ім’я Ван.джС.лаф, тобто чеського короля Венцеслава (921—929/935), а також для давніших часів — плем’я В.лінана з правителем на ім’я Мадж.к, яке за контекстом розповіді ніяк не може бути тотожним волинянам давньоруських літописів. Черпаючи інформацію про слов’янські назви з джерела арабо-іспанського походження, Аль-Масуді практично не мав даних про східнослов’янські племена, називаючи їх сукупно Сакаліба і Руси. У ряду інших арабських авторів X ст. є цікава згадка про найбільше місто слов’ян Ва._._.т (Вантіт, В.б.ніт), де перебуває цар слов’ян і де щомісяця проводяться триденні торги. Незважаючи на очевидну невідповідність рівню соціальної організації цієї частини слов’ян уявленням літописців і сучасної археології про в’ятичів, саме в їхніх землях дослідники намагаються найчастіше локалізувати це місто. Однак ім’я «царя сакаліба», яке фігурує у таких творах — С.вгт.м.л.к, — указує на великоморавського князя Святополка (871—894), тож і місто може бути столицею Моравії — Велеградом. Невизначеність географічних прив’язок та труднощі фонетичного передавання слов’янських назв в арабській літературі IX—XI ст. залишають широке поле для різноманітних гіпотез, однак роблять її все ж малоінформативною для формування надійної фактологічної бази.
Найбільш достовірним джерелом X ст. зі згадками назв племен східних слов’ян наразі вважається твір візантійського імператора Костянтина Багрянородного (945—959) «Про управління імперією». Інформатором візантійців виступав мешканець Русі, який добре знав топографію Дніпровського басейну і володів при цьому кількома мовами, зазначивши назви дніпровських порогів і слов’янською, і однією зі скандинавських мов. Зі слів інформатора греки записали назви й низки племен: крівітаіни / крівітці (кривичани / кривичі); лензаніни / лензеніни (лендзяни? / ленчани? / ленчанени?); вервіани / дервленіни (дервляни? / дервлянени), другувіти (дреговичі), северії (сівер), ультіни (уличани). Принаймні двоє племен — кривичі та «лензаніни» мали доступ до Дніпра, готуючи для русів човни-однодревки; з печенігами межували «лензаніни», деревляни та уличі. Шлях кружляння (тобто полюддя[11]) навколо «Русі» у вузькому розумінні (який зберігався і в XI—XIII ст. за трикутником князівств Київ — Чернігів — Переяслав), за Костянтином, становили «Славінії» «вервіан» (очевидно, деревлян), дреговичів, кривичів та северів (сіверян), а під «іншими слов’янами» — «пактіотами» (данниками) русів неважко вгадати принаймні радимичів, пропущених у цьому ланцюжку на шляху від кривичів до сіверян.
11
Полюддя — щорічний зимово-весняний обхід київських князів із дружиною слов’янських племен з метою збору данини.