Важливість даних Костянтина Багрянородного важко переоцінити, адже це пряме підтвердження сучасником подій реалістичності картини розселення слов’ян та їхніх стосунків із Руссю у середині X ст., зображеної авторами «Повісті минулих літ». За одним істотним винятком — літописи не знають племені «лензанінів/ленчаненів», а Костянтин — «полян». Одна з реконструйованих форм «лендзяни» (від led — необроблена земля) тотожна давньоруському «ляхи», «мешканці Лядської землі», що закономірно викликало порівняння з «Польською землею» літопису та його твердженням про походження полян (щоправда, польських) від «ляхів». Від «ляхів» літопис виводив також генеалогію радимичів і в’ятичів. Інформатор Костянтина вживав паралельно форми «кривичі» та «кривичани», «деревляни» та «деревлянени», а також, очевидно, «уличі» та «уличани», маючи на увазі як самі племінні назви, так і мешканців відповідних племінних земель. Однак «лензаніни» мають бути утвореними не від давньоруського «ляхи», а від неіснуючих форм «лядчани», «ляшани». Та й, за логікою літопису, київські поляни у X ст. вже давно мали зватися «руссю», тоді як загадкові «лендзяни/ленчани» були данниками русів і мешкали південніше від них — саме там, де «Повість минулих літ» і Новгородський І літопис розташовували придніпровських уличів. Звідки ж там з’явилися «лензаніни»? Чи це сталося після переселення уличів на захід від Південного Бугу, чи вони самі були частиною уличів, чи, може, літописці просто сплутали два подібні етноніми? Списки Новгородського І літопису подають назву у формах Угличи, Углѣчѣ, Углицѣ тож не можна виключати, що «лензаніни/ленчанени» Костянтина називалися «угле(н)чанами» і не становили єдиного племені з «уличанами».
Ситуація, коли ми не можемо з упевненістю назвати навіть плем’я, яке мешкало південніше від Києва по Дніпру в середині X ст., відбиває об’єктивний стан нашої джерельної бази. Найпринциповіша ж різниця між літописом та іноземними свідченнями про слов’ян X ст. стосується оцінки соціального-політичного розвитку східнослов’янських утворень. Літописці називають їх «княжіннями», що стало головною причиною появи найпопулярнішої в радянський період концепції утворення Давньоруської держави шляхом консолідації ранньодержавних утворень слов’ян — «княжінь» — навколо Полянського з центром у Києві. Сам Літопис, а також арабські джерела й Костянтин Багрянородний, навпаки, протиставляють слов’ян Русі, підкреслюючи данницький характер взаємовідносин русів із навколишніми племенами. Давня дискусія істориків щодо істинності тієї чи іншої моделі традиційно точиться на уривчастих і переважно непевних згадках, в інтерпретації яких заздалегідь не може бути певності. Тож не дивним є намагання розширити доказову базу за рахунок іншого типу історичних джерел — археологічних.
Археологію часто помилково вважають безсловесним дорадником історії. Насправді інформативність пам’яток матеріальної культури завжди прямо пропорційна ступеню культурного розвитку суспільства. Якщо припустити на хвилину, що про Давню Русь не збереглося жодної згадки літописів та іноземних хронік, саме археологія розказала б про те, що наприкінці X ст. язичницька Русь прийняла християнство візантійського обряду та почала будувати кам’яні християнські храми за зразком візантійської архітектури. Археологія б правильно вказала найперший храм і назвала б ім’я його ктитора — князя Володимира, завдяки плінфі та монетам зі знаками-тризубами. З огляду на широкий ареал знахідок «геральдичних» підвісок археолог зробив би висновок про поширення влади князя Володимира на всю Русь і навіть на деякі сусідні з нею фіно-угорські та балтські племена. Час закладення цілої серії давньоруських міст і городищ розказав би про непересічні об’єми містобудівної активності Володимира та спорудження ним оборонної лінії на півдні. Давньоруські срібники дозволили б назвати й ім’я наступника Володимира в Києві — Святополка, а також іншого сина князя, який сидів на півночі — Ярослава. Князя Ярослава легко ототожнили б із князем Георгієм за нумізматичними і сфрагістичними знахідками; завдяки останнім вдалося б також правильно аргументувати початок удільного періоду й назвати імена багатьох князів і княгинь. Чимало розповіла б археологія про культурно-економічні зв’язки Русі, а завдяки корпусу берестяних грамот, який щороку зростає, — про грошові одиниці Русі, давньоруський іменослов і навіть про живу давньоруську мову. Яскраво змалювали б археологи і трагічний фінал Русі в середині XIII ст., щоправда, як це не дивно, не виявили б прямого винуватця погромів. Швидше за все, виникло б два напрями пояснення: один відстоював би масштабну феодальну усобицю, а другий, менш популярний, апелював би до пізнішого входження південної частини руських земель до зони золотоординського впливу, підозрюючи в нападі кочовиків.
Період VIII—X ст. на території України для археолога насичений подіями не менше, особливо на Дніпровському лісостеповому Лівобережжі. Протягом останньої третини VII ст. тут масово приховуються слов’янські речові скарби, так і не знайдені їхніми власниками. У цей же час на Полтавщині та Сумщині наприкінці VII — на початку VIII ст. спостерігається глибоке проникнення кочовиків перещепинської культури в лісостеп (Мала Перещепина, Зачепилівка, Макухівка, Рябівка), яке супроводжується також появою стаціонарних аланських[12] гончарних центрів, зокрема, біля с. Мачухи. Аналогічна послідовність простежуються і на Правобережжі Дніпра, щоправда, лише у вузькій смузі Придніпров’я. Поховання кочовиків цього періоду на півдні Київщині (Оленівка, Журавлиха) демонструють реалістичність розповіді літопису про появу хозар під самим Києвом.
У 40-х рр. VIII ст. Хозарський каганат різко посилює свою активність на північно-західних кордонах, перш за все в лісостеповому Подонні. Після поразки від арабів 737 р. й особливо глибокого рейду полководця Мервана в Прикаспії, хозарський каган Вірхор тимчасово змінює ставку, переносячи її до Криму в Керч, ближче до союзної Візантії. У Криму, в Нижньому Подонні, а також у басейні Сіверського Дінця, саме в цей період починається поширення пам’яток салтівської культурно-історичної спільності. «Салтівці» вели переважно осілий та напівосілий спосіб життя. Останній більшу роль відігравав для степового булгарського варіанта басейну Сіверського Дінця, тоді як суто кочове хозарське населення займало степи між Доном і Волгою. Найбільшу кількість хліборобських знарядь праці (наральники, серпи, мотики, коси) дають аланські пам’ятки та, як не дивно, кремаційні могильники. Стаціонарні поселення та фортеці-городища були осередками ремесла: гончарного, залізоробного, ювелірного. Широкий комплекс наступального та захисного озброєння вершника, а також комплекс спорядження коня на кілька століть виявилися найбільш передовими у Східній Європі та стали предметом запозичення й наслідування сусідами.
Поліетнічне населення салтівської культурно-історичної спільності станом на середину VIII ст. перебувало на значно вищому рівні суспільного й економічного розвитку, ніж сусідні слов’янські племена, тож не дивно, що контакт із ним спричинив імпульс культурних змін й у слов’янському середовищі. Уся зона вторгнення кочовиків VII ст., окреслена «антськими» скарбами в ареалі пеньківської, колочинської і частково празької культур, у VIII ст. виявляється об’єднаною в рамках єдиної волинцевської культури. Її ареал охоплював здебільшого пізніші сіверянські землі та «полянський» анклав на Правобережній Київщині, включаючи й сам Київ.
12
Алани — іраномовний народ, нащадками якого є сучасні осетини. Первісно кочовий народ, який з V ст. н. е. перейшов до осілого способу життя і мешкав на Північному Кавказі.