Основним типом поселень залишалися звичайні відкриті селища, проте виникає і Битицьке городище на Пслі — як припускається, імовірний ремісничий та адміністративний центр даної групи населення. «Волинцевці» освоюють гончарний круг, виготовляючи характерний сіролощений гончарний столовий посуд, що наслідував салтівський, однак як кухонний досі ще використовується грубий ліпний. На волинцевських пам’ятках зустрічається й прямий салтівський імпорт у вигляді керамічної тари (амфори, глеки), прикрас (сережки, намиста, дзеркала, поясні бляшки тощо), предметів озброєння та спорядження коня. Поза тим, порівнюючи ступінь інтеграції даної групи слов’ян у сферу культури Хозарського каганату, яскраво бачимо й відмінність з ареалом Подоння — ідеться, безумовно, лише про сусідів, але ніяк не тісно інтегроване в економіку й культури каганату населення, що цілком відповідає літописній моделі данництва.
На Дніпровському Правобережжі волинцевська культура охоплює лише вузьку смугу території від Києва на півночі до Бучака на півдні. Лише в цій зоні були поширені волинцевський гончарний посуд, салтівські прикраси. Південніше та західніше від згаданої групи населення розташовувалися поселення іншої культури — Луки-Райковецької, на яких ознак хозарського впливу не спостерігається. Тож лише цей невеличкий волинцевський анклав на Правобережному Придніпров’ї наразі можна співвідносити з літописними полянами — данниками хозар.
На захід від Дніпра культурна ситуація у VIII ст. виглядає монолітною завдяки утворенню на місці ареалів попередніх празької та пеньківської культур єдиної культури Луки-Райковецької. Зміни, які спостерігаються у культурному плані, проте, нічим не позначилися на соціальному розвитку. Для VIII ст. ми не знаємо в райковецькому ареалі жодного надійно датованого городища, не виділено жодного надійного комплексу з гончарним посудом, немає ремісничих центрів. Схоже, що відсутність політичних потрясінь залишила цю частину слов’янських племен без імпульсу до розвитку, внаслідок чого ні побут, ні суспільна організація не відрізнялися кардинально від ситуації VI—VII ст. Щоразу, коли в працях дослідників зустрічається протилежне твердження про «поступ суспільних відносин, торгівлі, містобудівництва тощо», аргументацію цього положення стосовно VIII ст. шукати марно. Більше того, стабільність не сприяє утворенню такої археологічної категорії знахідок, як скарби, тож про рівень розшарування слов’янського суспільства цього періоду ми знаємо навіть менше, ніж щодо VII ст.
Принцип «без елітарних ознак немає соціальної еліти» в цьому випадку, щоправда, не може бути застосованим. Для ранньослов’янських культур VI—IX ст. притаманний максимально «демократичний» поховальний обряд, без гонитви за демонстрацією соціального статусу в багатстві поховання. Така ж ситуація була й у плані житлобудівництва. Цю формальну картину соціальної рівності слов’янського суспільства VIII ст. порушують рідкісні скарби ювелірних прикрас, які все ж наочно демонструють, що розшарування існувало. За винятком Фатовізького скарбу волинцевської культури, який включав деталі важкого поясного набору кочівницького зразка, серед решти східнослов’янських скарбів VIII—X ст. чоловічі «елітні» ознаки не представлені. З причин, наразі не до кінця зрозумілих, у складі таких скарбів переховували в основному жіночі прикраси. Типи останніх як на Лівебережжі, так і на Правобережжі Дніпра в VIII ст. переважно наслідують візантійські зразки або прикраси слов’ян Подунав’я. Особливо виділяється скарб початку VIII ст. із с. Залісся у Верхньому Подністров’ї, який містив серію срібних жіночих прикрас загальною вагою близько 2,6 кг. Тонка робота візантійських ювелірів вказує на привізний характер прикрас, а найближчі аналогії за типами браслетів примушують згадати скарб із Чаджавиці (Хорватія). На сьогодні Заліський скарб — мабуть, найбільш вагомий орієнтир для археолога у проблемі локалізації місця проживання племені «білих хорватів».
На початку IX ст. на Лівобережжі, в ареалі волинцевської культури стається масштабний катаклізм, який призводить до знищення пам’яток цієї культури. У вогні гине ціла низка досліджених археологами волинцевских поселень — Битицьке городище, Андріяшівка, Стовпяги, Бучак та інші. У поспіхом залишених житлах залишається все хатнє начиння, на поселеннях трапляються речові скарби й рештки загиблих мешканців. Така картина охоплює величезну зону від частини Правобережного Придніпров’я на заході до верхів’я Псла на сході. Верхня хронологічна межа події визначається достатньо точно завдяки повній відсутності у волинцевських комплексах дирхемів — арабських монет. Стався такий погром ще до початку притоку дирхемів до слов’ян Дніпровського Лівобережжя, який позначається скарбами з Нижньої Сироватки (молодша монета 812/813 р.) та Нижніх Новосілок (молодша монета 811/812 чи 816/817 р.), тобто раніше від 813—815 рр.
Наслідком подій стало припинення існування пам’яток волинцевської культури, жодна з яких не продовжує функціонувати далі у IX ст. Населення, що вижило, починає обирати для життя більш безпечні місця на річкових мисах, обносячи їх примітивними дерево-земляними укріпленнями. Так виникають перші городища нової роменської культури (Опішнянське, Новотроїцьке). Населення продовжує традиції волинцевського житлобудівництва та ліпного посуду, додаючи лише в його орнаментуванні характерну роменську «гусеничку» (гребінчастий штамп по плічках посудин), однак повністю зникає високоякісний столовий гончарний посуд, який замінюється ліпним підлощеним. Порівнюючи процент салтівського впливу на волинцевському та роменському етапах, також виразно фіксуємо падіння інтенсивності контактів з Хозарським каганатом.
На Правобережжі, в ареалі культури Луки-Райковецької, у IX ст. жодних катастроф не фіксується, навпаки, спостерігаються певні зрушення в рівні суспільної організації: виникають перші городища, починається виробництво примітивного кружального (вже не ліпного, а виробленого на гончарному крузі) посуду. Скориставшись зникненням волинцевського населення на Правобережжі, їхню зону проживання займають носії культури Луки-Райковецької, які, зокрема, споруджують городища на Замковій горі у Києві та в Монастирку.
У IX ст. ареал культури Луки-Райковецької не є монолітним і розпадається на три великі зони. Перша охоплює басейн Прип’яті від р. Західний Буг до Горині, куди географічно тяжіють і пам’ятки Житомирщини. Друга охоплює Придністров’я та Пруто-Дністровське межиріччя, до неї ж примикає невелика група пам’яток на Південному Бузі. Третя зона охоплює Правобережне Придніпров’я. Поділ цього ареалу між племінними союзами здебільшого гіпотетичний. Так, бужан і волинян, як правило, локалізують між Бугом і Горинню; білих хорватів — у Верхньому Подністров’ї, а тиверців — нижче за течією. Уличам віддають пам’ятки на Південному Бузі та південної частини ареалу Придніпров’я, залишаючи його північ полянам. Тут ситуація виглядає найбільш загадковою, адже, окрім полян, уличів та «лензаненів», є ще один претендент — деревляни, про «ображання» якими полян згадує давньоруський літопис.
У 30-х рр. IX ст. на півдні у слов’ян з’являється новий сусід — кочові племена давніх мадярів (угрів), які залишили нечисленні, але яскраві поховання типу Суботців, концентрація яких спостерігається у районі Порожистого Дніпра.
Арабські джерела згадують про напади мадярів на слов’ян з метою захоплення рабів на продаж, які збувалися на невільничих ринках у Криму. Тож саме загроза з боку мадярів могла стати одним із головних стимулів до будівництва слов’янами городищ у середині IX ст. Іншим серйозним чинником стала поява русів.
Початки Русі та ранні етапи розвитку держави
(О. Комар)
Проблема «походження Русі» — наслідок кількасторічних сумнівів у точності літописної розповіді про покликання варягів та здогадів на тему: «Як би могло бути насправді». Ким лише не уявила русів за цей час фантазія дослідників: скандинавами, східними або прибалтійськими слов’янами, сармато-аланами, тюрками, фінами, балтами, германцями-ругами тощо. Сучасні процесам утворення Русі писемні джерела IX—X ст., щоправда, для такого розмаїття поглядів зовсім не дають підстав.