839 р. до франкського короля Людовіка прибули в Інгельхайм посли візантійського імператора Феофіла. Разом із ними прийшли люди, які називали свій народ «Рос» (Rhos), а свого короля — «хакан» (chacanus). Феофіл у супровідному листі просив дозволу для росів повернутися додому через володіння імператора Людовіка, оскільки на зворотному шляху посольству загрожували якісь дикі варварські народи. Здійснивши детальне дізнання, Людовік з’ясував, що посланці виявилися шведами (Sueones), після чого вирішив затримати їх для з’ясування справжньої мети візиту, запідозривши у шпигунстві. Відголосок візиту бачимо і в листі Людовіка II (844—875 рр.) до візантійського імператора Василія І (867—886 рр.), у якому франкський король стверджував, що титулом «хакан» (chacanus) вони називають правителя авар, але не хозар чи норманів (вікінгів-скандинавів).
За двадцять років по тому візантійці нічого не знали про походження народу «Рос», який 860 р. учинив несподівану облогу Константинополя. Але в латиномовній хроніці венеційського історика X — поч. XI ст. Іоана Диякона нападники названі «народом Норманів» (Normannorum gentes). Єпископ Кремони Ліутпранд уточнює: «Ближче до півночі живе народ, який греки за зовнішнім виглядом називають „русіями“ [тобто „рудими“], ми ж за місцерозташуванням називаємо норманами». Аль-Масуді, навпаки, вважав русами норманів, які здійснили напад на Андалусію 912/913 р.
Арабська «Анонімна записка» кінця IX ст., інформація з якої запозичена багатьма географами X—XI ст., розповідає про проживання русів на острові в Північному морі, про їхнього царя — хакана, а також де-факто про паразитичний спосіб життя: напади на кораблях на слов’ян і здобування таким чином усього необхідного для життя. Із притаманних для русів занять араби відзначають лише війну і торгівлю хутром. З накопиченням нової інформації у X ст. розповідь про «острів русів» поступово змінюється на розповідь про три види русів або три центри з найбільшими містами: «Куйаба», «Славійа» і «Артаб / Арса».
У менш легендарній формі для середини X ст. дуже схожу інформацію переказує Костянтин Багрянородний, який також виділяє як заняття росів торгівлю та збір данини зі слов’ян «кружлянням» (полюддям). Візантійський імператор знає власне «Росію»[13], у складі якої згадує міста Київ, Чернігів, Вишгород, Смоленськ та загадковий «Теліутца» (Любеч?), а також «зовнішню Росію», до якої відносить Новгород. Костянтин відзначає різницю мови росів та слов’ян, передаючи назви дніпровських порогів «слов’янські» та «роські». Більша частина останніх наразі етимологізується зі скандинавських мов.
Археології радянського періоду фактично було поставлено завдання нівелювання значення такого роду писемних джерел шляхом демонстрації незначної кількості скандинавських рис у давньоруській культурі IX—X ст. Це завдання цілком успішно було провалено: археології, навпаки, довелося виділити цілу низку ранніх давньоруських пам’яток X ст. саме з високим відсотком скандинавських елементів. Щоб пояснити цей феномен, з’явився термін «інтернаціональна дружинна культура», яка нібито завжди мала бути сплавом різновекторних культурних імпульсів. Тільки залишалося загадкою, чому між реальними можливими векторами впливу розвинутих суспільств: візантійським, хозарським, каролінгським, мадярським, вибір упав на скандинавську домінанту, якої ніколи раніше не спостерігалося в археології Середньої Наддніпрянщини.
Автор «Повісті минулих літ» акцентував увагу на існуванні торговельного шляху «з варяг у греки», вважаючи саме його причиною появи варягів (норманів) Аскольда і Діра у Києві. Реальність цих правителів, як справедливо зауважив О. Толочко, під великим питанням, враховуючи можливість запозичення імен із топонімічних легенд, адже в Києві існували «могили»: Аскольдова й Дірова, чий ранг міг бути зіставлений із князівською Олеговою. Ще менше є підстав вважати реальним існування торговельного сполучення Скандинавії й Візантії раніше від X ст. і зокрема — до першого русько-візантійського договору 911 р.
У пошуках початків торгівлі скандинавів із півднем слід звернути увагу на інший шлях — волзький — та іншого торгового партнера — арабський схід. Подібна торгівля була неможливою, поки Хозарія дотримувалася союзу з Візантією. Однак 760/761 р. відбувся шлюб дочки хозарського кагана й арабського намісника Закавказзя Йазіда ас-Суламі, який сплатив за наречену калим (посаг) у вигляді 100 тис. дирхемів. Щоправда, в 763—764 рр., після раптової смерті дочки кагана та її дітей, хозари знову розпочали набіги на Закавказзя, внаслідок чого Йазіда усунули від посади 764 р. Повторно Йазід ас-Суламі був призначений намісником Вірменії 775 р., знову встановивши мирні стосунки з Хозарією, і з саме з цього моменту розпочався постійний приплив арабського срібла у Східну Європу. Арабські монети швидко досягають не лише хозарського Подоння, але й городища на Старій Ладозі (поблизу майбутнього Новгорода). Постійний приплив дирхемів сюди показує скарб, знайдений 1892 р., із 31 монет, карбованих у 749—786 рр. Схожа ситуація зі скарбами в Прибалтійському регіоні, де точно ідентифіковані скарби з арабськими монетами також належать до 80-х рр. VIII ст.
У 80—90-х рр. VIII ст. підвищується інтенсивність карбування дирхемів арабськими країнами, і саме в цей період встановлюється постійне функціонування Волзького шляху, яким арабське срібло потрапляло із Закавказзя та Прикаспію у Прибалтійський регіон. Проте з якихось причин арабський дирхем у цей період взагалі не потрапляв на Наддніпрянщину, включаючи й найтісніше пов’язаний із Хозарією ареал волинцевської культури. Ситуацію кардинально змінює згаданий нами вище погром волинцевської спільності початку IX ст. Найраніші скарби арабських монет зі слов’янського ареалу датуються наймолодшими монетами 802—812/813 рр., а найбільш стабільно скарби IX ст. трапляються у басейні Оки. Ситуація у салтівському ареалі, навпаки, стає дзеркальною — найпізніші дирхеми IX ст. тут даються періодом 814—815/816 рр.
Складається враження, що близько 815 р. група торговців, які здійснювали свої операції водними шляхами через Оку та Волгу, якимось чином відрізала від торгівлі з арабським сходом північні землі Хозарії, повністю переорієнтувавши грошові потоки на себе.
Слов’яни — носії волинцевської культури — опинилися на початку IX ст. в епіцентрі цих подій. Після масштабного військового погрому їхній зв’язок із Хозарією помітно слабшає, натомість вони отримують доступ до каналу надходження арабського срібла, швидше за все, в обмін на торгівлю хутром. До 30-х рр. IX ст. хозари настільки переймаються проблемами свого північно-східного кордону, що відправляють спеціальне посольство до Візантії з проханням збудувати для них фортецю на нижньому Доні. У 837—838 рр. ця місія була доручена Петроні Каматіру, під керівництвом якого була споруджена фортеця Саркел. Судячи з того факту, що після повернення з Хозарії Петрона був призначений стратигом феми[14] Херсону, спеціально створеної 841 р., хозари пішли на значні територіальні поступки візантійцям у Криму. Але завдяки Саркелу вони отримали досвід побудови кам’яних фортець, використаний для облаштування цілої укріпленої лінії у Подонні.
Посольство русів до Константинополя у 837—838 рр. (яке згодом 839 р. візантійці переслали до Людовіка І в Інгельхайм), швидше за все, зовсім не випадково збіглося з хозарським — як і хозари, руси намагалися заручитися підтримкою одного з головних політичних гравців регіону — Візантії, однак не дуже вдало. Поверненню посольства тим же шляхом заважали якісь племена, у яких заведено вбачати давніх мадярів, спеціально переселених до Причорномор’я хозарами із Заволжя.
13
Греки-візантійці від початку так називали Русь, тому сучасна назва Росії (з 1721 р.) є еллінізмом, що зберігся у православній церковній літературі та риториці для позначення земель Київської митрополії.