Як показали подальші події, 861 р. хозари разом із мадярами вчинили облогу Херсонесу, швидше за все, знаючи про напад русів на Константинополь минулого 860 р. і намагаючись скористатися ситуацією для повернення своїх територіальних поступок візантійцям 838—841 рр. Натомість останні згадали про суперників Хозарії — русів, унаслідок чого відбулося перше символічне хрещення русів та укладання мирної угоди з імператором Василієм І, як стверджував Продовжувач Феофана, завдяки «щедрим роздачам золота, срібла і шовкового одягу» (одразу після 861 р. або, за іншими джерелами, бл. 874 р. чи у 881—882 рр.). До 911 р., коли між Руссю та Візантією було укладено новий торговий договір, джерела не знають більше про протистояння русів та візантійців. Та й живописна легенда «Повісті минулих літ» про морський похід і взяття князем Олегом Константинополя, як не прикро для патріотичного читача, не знаходить підтвердження у грецьких джерелах. Натомість арабські джерела знають про морський похід русів на Каспій 913 р.
Родова легенда Рюриковичів, швидше за все, не знала князя Олега, на відміну від київського циклу переказів, що змусило літописця увести його в історичну оповідь як «воєводу Рюрика». Саме Олегу літопис приписує убивство князів Аскольда й Діра, підкорення племен сіверян, радимичів та древлян, а також війни з уличами і тиверцями. Прикриваючись ім’ям малолітнього Ігоря, Олег завойовує Смоленськ і Київ, проте не приєднує їх до своїх північних володінь, а навпаки, саме Київ робить столицею — «матір’ю городів руських». Літописець не вбачає в цьому нічого дивного, адже в його часи Київ був бажаним призом для кожного князя. Дивує цей факт лише археолога.
Київ IX ст. мало нагадував місто, як ми його собі уявляємо щодо тих часів. Невеличкі слов’янські поселення культури Луки-Райковецької на узвишшях групувалися навколо городища на Замковій горі. Лише в часи Олега, у 80-х рр. IX ст., до структури поселень додається Київський Поділ — низова, щорічно затоплювана повенями ділянка під Замковою та Старокиївською горами. На останній саме в цей час зводяться укріплення ще одного невеликого городища; паралельно на горах виникає давньоруський курганний могильник.
Археологічних слідів формування інших давньоруських міст раніше початку X ст. не простежується. До найраніших мали б належати Вишгород, Чернігів, Любеч, Витичів, Седнів. Усі давньоруські міста виникають на незаселених територіях і не мають підоснови IX ст. у вигляді слов’янських поселень, включаючи Чернігів та недалеке від нього Шестовицьке городище, де найближчі за часом попередні поселення належать до давнішої волинцевської, а не її наступниці — роменської культури. Натомість носії роменської культури потрапляють у складі різноплемінного населення наприкінці IX—X ст. чи не в усі ранні міста Південної Русі: у Київ, Чернігів, Вишгород, Любеч, Седнів, де їх присутність яскраво фіксується за знахідками характерної ліпної роменської кераміки, яка, проте, завжди знаходиться лише в супроводі давньоруських речей.
Власне, для населення лівобережної роменської культури кінець IX ст. позначається великими змінами в розселенні. Важко сказати, що цьому сприяло більше — відхід із Причорномор’я мадярів чи пільгова політика русів, однак сконцентроване до цього лише в Посейм’ї та верхів’ях Псла роменське населення починає рух річковими басейнами на південь, швидко зводячи городища по Сулі, Пслу, Ворсклі. Скориставшись відтоком аланського населення салтівської культури з Подоння, частина носіїв роменської культури займає на початку X ст. низку колишніх салтівських городищ у лісостеповому басейні Сіверського Дінця та будує нові свої укріплення (Мохнач, Коробові Хутори, Донецьке городище). Немає сумніву, що ця група сіверян залишалася під владою Хозарії і саме проти них був спрямований похід Святослава у 60-х рр. X ст., позначений, зокрема, археологічно спаленням Донецького городища на місці сучасного Харкова. Решта сіверянського ареалу, включаючи Посейм’я, перебували під давньоруським впливом вже з кінця IX ст., що підтверджує уявлення літопису про підкорення сіверян Олегом.
Найбільший відсоток скандинавських елементів серед південноруських пам’яток демонструє Шестовицький археологічний комплекс під Черніговом, менший відсоток скандинавських знахідок у Києві, Вишгороді, Чернігові та Седневі. Особлива роль таких поселень, як Шестовицьке, підкреслюється схожими давньоруськими комплексами в інших регіонах — Гньоздовським під Смоленськом, Тимерівським під Ярославлем. Такі величезні торгово-ремісничі поселення набули найбільшого розквіту в другій половині X ст., однак несподівано припинили існування на початку XI ст., так і не перетворившись на міста. Ідеться про сезонні місця збору та обслуговування купців на річкових торгівельних шляхах. Склад населення, яке проживало у таких пунктах або помирало в дорозі від хвороб (ми говоримо про поховання), був надзвичайно строкатим, із реально великим відсотком скандинавів (камерні поховання, кремації в човнах, озброєння та прикраси скандинавського стилю). Проте їх вкрай помилково вважати «дружинними» або якось причетними до військової верхівки русів, що яскраво демонструється відмінностями між Гньоздово та Смоленськом, Шестовицею та Черніговом. Кількість предметів торгового інвентарю й іноземних імпортів у комплексах X ст. Чернігова та Шестовиці взагалі малозіставна; та проте, оцінюючи демонстративний соціальний статус великих курганів на горах Чернігова (Чорної могили, Гульбища), порівняно з багатими, але розташованими в щорічно затоплюваній заплаві Шестовиці невеликими скандинавськими курганами, бачимо реальну різницю у демонстрації соціальної ролі таких поховань для місцевих общин.
Розвиток давньоруських річкових поселень та городищ був, без сумніву, пов’язаний із налагодженням торгівлі шляхом «із варяг у греки», який набув особливої актуальності після укладання договору з Візантією 911 р. Близько 915 р. була проведена акція київських військ у басейні Оки, яка супроводжувалася розгромом Супрутського городища та появою низки скарбів. Унаслідок цієї операції було остаточно підкорено Києву окський відрізок Волзького шляху, а потік арабського срібла, включаючи масові булгарські поволзькі[15]наслідування дирхемам, переорієнтовано у Подніпров’я — Київ та Смоленськ. Привласнювальна економіка русів досягла свого піку в середині X ст., коли князь Ігор заплатив життям за спроби збільшити прибутковість полюддя — відома оповідь про його вбивство древлянами.
Слід відзначити, що про певну економічну незадоволеність русів у 40-х рр. X ст. свідчить не лише знаменитий епізод конфлікту Ігоря з древлянами 945 р., але й факт походів 941 та 943 рр. Ігоря на Константинополь. Перший морський похід завершився невдачею — руські кораблі були спалені «грецьким вогнем», однак, зібравши сухопутні війська із залученням як союзників печенігів, русам вдалося змусити візантійців підписати нову торговельну угоду 944 р. Чим саме були спричинені незгоди з Візантією, залишається загадкою, однак нумізматичний матеріал свідчить, що саме у 40-х рр. X ст. почалося різке скорочення об’ємів карбування арабського дирхема на сході, а якість монет за вмістом срібла почала знижуватися. Втрата прибутковості східної торгівлі могла спонукати до пошуків більшої вигоди від торгівлі з Візантією, яка, проте, дуже суворо стежила за торговими квотами для «варварів», щоб ні за яких умов не збільшувати їхньої могутності. А також, як свідчить літопис, руси саме тоді спробували збільшити обсяг зборів від полюддя.
Надзвичайно цікаву інформацію дали археологічні дослідження Іскоростеня (сучасний Коростень) — древлянського центру, спаленого Ольгою 946 р. на знак помсти за вбивство її чоловіка — Ігоря Рюриковича. Коростенське городище продемонструвало включення древлян до сфери впливу давньоруської культури як на рівні гончарного ремесла, так і комплексу престижних прикрас. У шарах пожежі 946 р., окрім характерних слов’янських прикрас Правобережжя, було виявлено повний набір поясних оздоб давньоруських типів, скандинавські підвіски типу «Борре», поясні та збруйні бляшки угорського й печенізького стилів, тобто характерний мультикультурний мікс давньоруського часу, який заведено називати «дружинною культурою». Чи пов’язане це зі знищенням древлянами дружини київського Ігоря, чи весь цей набір був притаманний уже для древлянської знаті — звичайно, залишається відкритим питанням. Однак факт тісного включення древлян до кола впливу давньоруської культури станом на 40-ві рр. X ст. є безсумнівним.
15
Тюркомовний народ булгар у VII ст. розділився: одна частина переселилася у Подунав’я, де заснувала І Болгарське царство, інша — залишалася на Північному Кавказі, але в другій половині VIII ст. зайняла середнє Поволжя (сучасний Татарстан), де їхня держава проіснувала до монгольської навали XIII ст.