Арабські джерела повідомляють про спроби хозар прийняти іслам, заручившись підтримкою арабів, проте реальних наслідків ця акція не принесла. Рештки хозар осідають у Тмуторокані, де вони ще згадуються у руських літописах XI ст. Звичайно, хозари частково залишалися і в степових містах, зокрема в Білій Вежі. 1064 р. 3000 хозарських сімей, утікаючи від вторгнення половців у Прикаспій, прибули в покинуте місто Кахтан (очевидно, сучасний Дагестан) і відбудували його, проте як самостійна політична одиниця хозари більше ніколи не згадувалися.
Давні мадяри (угри)
Давні мадяри належали до групи угорських племен Зауралля, які мешкали на географічній межі лісостепу і степу, перейшовши в способі господарювання від мисливства до скотарства. Писемні джерела практично не дозволяють визначити первісне місце розташування батьківщини мадярів, однак зрушення останніх десятиліть у дослідженні їх археологічної культури періоду міграції дозволили впевнено визначити, що переселення мадярів у Європу із Зауралля було не поступовим, а сталося за короткий часовий проміжок у першій третині IX ст. На формування культури давніх мадярів наклали свій відбиток археологічні пам’ятки сусідніх тюркомовних племен огузів і кимаків, спостерігається у ній також вплив ювелірних центрів Середньої Азії та Китаю, натомість велика відмінність від культури Хозарії свідчить про значну віддаленість їхнього вихідного регіону від Поволжя. Наразі такий регіон має локалізуватися на схід від Челябінського Зауралля аж до кимацького ареалу Приіртишшя.
На початку IX ст. під тиском печенігів мадяри почали переселення на захід, дійшовши до Волги. Хозари дозволили поселитися їм на лівому березі Волги між волзькими булгарами та власне хозарським осередком на території від пониззя р. Ками до р. Єруслан. Сім племен мадярів не мали єдиного правителя, ними керував «воєвода» Леведі. За короткий час проживання у Поволжі мадяри взяли участь у низці війн як союзники хозар, за що Леведі отримав у дружини знатну хозарку. Проте в 30-х рр. IX ст. мадяри знову були змушені змінити місце проживання й переселилися у Північне Причорномор’я.
Близько 837 р. мадяри вступили в конфлікт із переселенцями з Македонії, розселеними болгарами на північ від Дунаю. А 839 р., швидше за все, саме мадяри згадуються як «ворожі народи», що не давали спокійно повернутися з Константинополя посольству русів. Уже тут, на території України, хозари спробували надати мадярам єдиного правителя («ельтебера»), запропонувавши їм самим обрати собі кандидата. За переказом, Леведі нібито відмовився від такої честі через бездітність, тому мадяри підняли на щиті Арпада, сина Алмуша, який і став засновником першої угорської королівської династії.
Станом на 861 р. мадяри все ще були союзниками хозар, узявши участь, зокрема, в облозі Херсонеса. Однак уже 862 р. вони несподівано здійснюють далекий похід на захід — у межі сучасної Австрії. Такий же похід повторюється 881 р., вже разом із хозарським племенем кабарів. За свідченням Костянтина Багрянородного, кабари приєдналися до мадярів під час великої усобиці в каганаті, внаслідок якої кабари програли й були змушені тікати зі своєї території. Як восьме плем’я їх прийняли до себе мадяри, які на той момент, виходить, також підтримували опозицію до бега (царя) Хозарії. Арабські джерела переказують інформацію, що «в давні часи хозари огороджувалися ровами від мадярів», тобто мадяри, найімовірніше, самі воювали на боці сили, яка програла, а після її поразки перебували у ворожих стосунках із центральною владою Хозарії.
За яскравими археологічними пам’ятками типу Суботців ареал розселення мадярів цього періоду фіксується на межі лісостепової та степової зон України, особливо в районі вигину Дніпра (Суботці, Коробчино, Манвелівка, Твердохліби, Нововоронцовка, Дмитрівка та ін.), хоча їхні пам’ятки також зафіксовані й у Нижньому Подністров’ї (Слободзея). На першому етапі мадяри підтримували контакти з культурним колом салтівської КІС, проте в пізніших похованнях з’являються окремі ранньогончарні посудини слов’янської культури Луки-Райковецької. Контакти зі слов’янами фіксуються і в зворотному напрямку — окремі прикраси типу Суботців виявлені на слов’янських поселеннях (Новотроїцьке городище, Кудеярова гора, Бучак). Втім, арабські джерела свідчать і про інший бік таких контактів, зокрема мадяри займалися нападами на слов’ян з метою захоплення полону для работоргівлі. Відоме наразі найпівнічніше мадярське поховання у Подніпров’ї — Бабичі в Пороссі, свідчить, що давньоруська розповідь про появу угрів під Києвом могла мати під собою певні історичні підстави, та й сама назва Київського топоніма «Угорські ворота» — виникла тоді, коли угри ще мешкали на південь, а не на захід від Києва.
889 р. у Північне Причорномор’я переселяються печеніги, які швидко витісняють мадярів до Нижнього Дунаю. 894 р. візантійці вирішили скористатися їх допомогою для нападу на Болгарію. Болгарський цар Симеон капітулював перед Візантією, уклавши мир, але це розв’язало йому руки у війні проти мадярів. Уклавши союз із печенігами, 895 р. болгари атакували мадярів, змусивши їх утікати на північ у Середнє Подунав’я. 896 р. мадяри зайняли Карпатську котловину, витіснивши та частково підкоривши місцевих слов’ян. Зачепили ці процеси й сучасне українське Закарпаття, де мадярські племена також у низовинах змінили місцеве слов’янське населення.
Пізніша угорська книжна легенда, записана в «Хроніці» нотарія Бели, розповідає про переселення пращурів угорців лісовим шляхом через Суздаль, Київ, Галичину і Польщу з переходом через карпатські перевали. Наразі немає сумнівів у її штучності. Давні мадяри повністю повторили «південний» степовий шлях у Карпатську котловину, яким раніше туди потрапили сармати, гуни та авари, а ще пізніше — також половці.
Печеніги
Кочовий народ «кантари» станом на VIII ст. мешкав у Центральній Азії — у районі середньої течії р. Сирдар’ї, але IX ст. під тиском сусідніх об’єднань кочовиків — кимаків, карлуків і огузів кантари були змушені покинути свої землі. Кантари стали головним племенем об’єднання кочовиків, яке дістало в Європі загальну назву «печеніги». На своєму шляху на захід печеніги змістили і змусили втікати давніх мадярів, а також вступили в конфронтацію з огузами.
Приблизно в середині IX ст. печеніги підійшли до східних кордонів Хозарії у Прикаспії, нав’язавши хозарам доволі тривале військове протистояння, яке відволікало ресурси каганату, і так уже ослабленого внутрішніми усобицями. Лише поява в Прикаспії давніх ворогів печенігів — огузів, схилила шальки терезів на бік Хозарії. До 889 р. хозари в союзі з огузами розбили печенігів і розділили їх на дві частини. Першу частину, яка згодом дістала в арабських джерелах назву «хозарські печеніги», було переселено в Північне Причорномор’я як противагу мадярам і кабарам. Нові землі печенігам вдалося опанувати на диво швидко, а 895 р. у союзі з болгарським царем Симеоном печеніги остаточно розгромили мадярів у Подунав’ї та витіснили їх до сучасної Угорщини. Наступного 896 р. печеніги як союзники болгар уже успішно воювали проти Візантії. Втім, як союзники печеніги були вкрай ненадійними, і протягом X ст. вони з однаковим успіхом то мирно торгували і воювали разом з болгарами, русами, візантійцями проти їхніх супротивників, то, змінюючи сторону, нападали і грабували колишніх союзників.