За свідченням Костянтина Багрянородного, печеніги поділялися на вісім племен (у грецькій передачі — Іртим, Цур, Гіла, Кулпеї, Харавой, Талмат, Хопої, Цопої) на чолі зі своїми ханами («великими архонтами»), а племена — на 40 родів, кожен зі своїм вождем. Власне «кангарами» з них вважалися лише три головні племені, решта ж була включеною до печенізького союзу. Влада передавалася у печенігів не по батьківській лінії, а до двоюрідних братів, що не дозволяло виникнути централізованій системі управління. По обидві береги Дніпра станом на 40-ві рр. X ст. мешкало по чотири племені.
Уперше печеніги прийшли на Русь 915 р., однак, уклавши угоду із князем Ігорем, повернулися назад. 920 р. справа вже дійшла до військового конфлікту, а 944 р. печеніги-найманці, навпаки, брали участь у поході Ігоря на Константинополь. Костянтин Багрянородний описує стосунки Русі з печенігами 50-х рр. X ст. як постійні спроби русів убезпечити себе від нападу кочовиків на свої землі та на човни на дніпровських переправах.
Ще одна частина печенігів, яка називалася у джерелах «тюркські», залишалася проживати в цей час у Заволжі, по сусідству з огузами. 965 р. ослаблення Хозарії спонукало огузів до рішучих дій проти заволзьких печенігів — унаслідок нового конфлікту печеніги зазнали поразки й самі переселилися у Причорномор’я, з’єднавшись зі своїми родичами. Цей прихід нової хвилі печенігів добре фіксується археологічно появою нової групи населення з поволзько-приуральським видом культури. Зрозуміло, що після об’єднання печенігів їхні сили різко зросли. Одним із наслідків такого посилення міг стати напад печенігів на Русь 968 р., коли їм вдалося взяти в облогу Київ, і лише сміливі дії воєводи Претича та вчасне повернення військ Святослава з Болгарії врятували місто.
Святослав «прогнав печенігів у поле», але, як свідчить літопис, одночасно уклав із ними союзний довір. Вважаючи Хозарію причетною до цього нападу, Святослав розгромив її прикаспійські землі, остаточно відкривши ближчий степ для нових прибульців — огузів та печенігів. Останні 970 р. виступили союзниками русів у поході на Візантію. Похід завершися вкрай невдало — і печеніги, і руси були розбиті й зазнали значних втрат. Візантійські дипломати зуміли укласти два сепаратних договори зі Святославом та печенігами, причому за секретними умовами останнього печеніги не мали пропустити русів додому. Попереджений про небезпеку, Святослав все ж таки не пішов суходолом із дружиною воєводи Свенельда, обравши водний шлях. 972 р. на дніпровських порогах його перестрів печенізький хан Куря. Ослаблені руси потрапили в засідку й були розбиті. За пізнішою легендою, з черепа Святослава Куря нібито наказав виготовити оббиту золотом чашу з написом «Чужого шукаючи, своє втратив», але, звичайно ж, легенда не могла мати підстав хоча б із тої причини, що печеніги не мали писемності.
Археологія показує, що печеніги X ст. були настільки близькими родичами огузів, що їхні пам’ятки практично неможливо розрізнити в Поволжі. Серед печенізьких поховань не фіксується виразного соціального розшарування. Більша частина поховань надзвичайно малоінвентарна і супровідний інвентар представлений лише спорядженням лучника або коня. Друга група поховань («знаті») включає срібні з позолотою прикраси пояса або, збруї. Виділити серед відомих наразі поховань комплекси вищої знаті (умовно «ханські») неможливо, вочевидь, статус печенізьких ханів таки не відрізнявся кардинально від голів родів. Печенізькі прикраси X ст., при всій самобутності у формах, виготовлені переважно під впливом художніх стилів Хозарії, але з кінця X ст. до них додаються візантійські й давньоруські мотиви, що домінують у першій половині XI ст.
Стосунки печенігів і Русі в часи правління Володимира Святославича переходять у фазу гострого військового протистояння. 992 р. печенігів розбивають на Трубежі, але 995 р. Володимир зазнає поразки під Васильковим. 997 р., за літописною легендою, лише хитрість та винахідливість рятує мешканців Білгорода від печенізької облоги. Для системної боротьби з печенігами Володимир ініціює масштабну акцію з будівництва фортець на головних водних рубежах Південної Русі: на Десні, Острі, Трубежі, Сулі та інших, для яких проводить значні переселення мешканців у межах Русі. Невеликі гарнізони не могли самостійно відбити напад, однак вони могли довго тримати облогу, а сигнальна система оповіщення дозволяла за короткий час повідомити про напад князю і вчасно зібрати війська для відсічі. У систему оборони проти печенігів були включені і т. зв. «Змієві вали», що перепиняли шлях обозу кочовиків навіть без військових гарнізонів. Змушені користуватися лише проходами на переправах, кочовики, що поверталися з награбованим із Русі, ставали більш передбачуваними і вразливими.
У 1015 та 1019 рр. печеніги виступають у новій для себе ролі союзників одного з претендентів на київський стіл — Святополка. Обидві битви завершилися невдало для союзників — Ярославу Володимировичу (названому в пізніший історіографії «Мудрим») вдалося розбити та прогнати печенігів у поле. 1032 р. Ярослав продовжив політику батька будівництвом нової лінії укріплень на Росі. А 1036 р. він завдав печенігам рішучої поразки під Києвом.
Кінець печенізькому домінуванню у степу поклали їхні традиційні суперники — огузи. 1048 р. огузи (торки) розбивають печенігів, рештки яких розсіюються: частина вирушає у Подунав’я до візантійських кордонів, частина — в Угорщину, частина відходить до руських кордонів і стає «своїми поганими» (їхні київські князі розміщують як захисників степового кордону), нарешті ще одна частина залишається у степу і входить до складу половецького союзу.
1103 р. частина печенізьких родів, що залишилися у половців, була захоплена руськими князями й переселена на власні кордони. Ці печеніги увійшли до союзних прикордонних кочівницьких контингентів «чорних клобуків». Ще один прихід печенігів на Русь стався 1116 р., коли рештки печенігів і торків повстали проти половців у Подонні. Після дводенного бою вони відійшли в напрямку Русі й були прийняті Володимиром Мономахом. Проте 1121 р. Володимиру Мономаху довелося вигнати зі своїх володінь одне з племен «чорних клобуків» — берендеїв, а за свідченням літопису, «торки й печеніги самі втекли».
Торки (огузи, гузи)
Предки огузів входили до Тюркського каганату на правах залежного кочового населення. З утворенням II Тюркського каганату огузи відійшли на захід, у Середню Азію, де зрушили зі своїх місць колишніх союзників тюрків — кангарів (печенігів). Ворожі стосунки огузів і печенігів, попри спорідненість цих народів, зберігалися протягом усієї їхньої історії, і з новою силою поновлювалися щоразу при їх зіткненні у Східній Європі.
Близько 888 р. у союзі з хозарами огузи розбивають печенігів і опановують східну частину Прикаспію, займаючи великі пустельні простори до Приаралля. Протягом довгого часу огузи підтримували союзні стосунки з хозарами, і, за свідченням писемних джерел, саме з огузів хозари формували гарнізон своєї фортеці Саркел на Нижньому Дону. Арабський посланник Ібн-Фадлан переказував, що огузи контролювали торгівельні шляхи зі Сходом, беручи плату за прохід купецьких караванів. Особливої системи в цьому, щоправда, не було, і часто сплата грошей або подарунків вождям огузів не забезпечувала купцям свободи проходу на «низовому рівні». Та й між самими вождями огузів — джабгу та іркінами — рідко спостерігалася згода. Саме тому, попри свою численність, огузам так і не вдалося закріпитися у Середньоазійському регіоні.
