До середини X ст., у міру падіння впливу хозар у регіоні, огузи здійснювали дедалі більш самостійну політику, а вожді Приаралля навіть почали карбування власної монети за мусульманськими зразками. 965 р. огузи порушили угоду з хозарами і розбили рештки печенігів у Поволжі, вигнавши їх у Північне Причорномор’я. А ще через кілька років, після остаточного розгрому хозарських міст Святославом, огузи повністю опанували й степове Поволжя.
Період домінування огузів у Поволжі завершився з приходом половців. 1048 р., під тиском останніх, огузи тікають у Північне Причорномор’я, черговий раз витісняючи далі на захід печенігів. На Русі вони стали відомі як «торки».
1055 р. торки підступили до м. Воїнь, змусивши виступити проти них переяславського князя Всеволода. 1060 р. князі Ізяслав, Святослав, Всеволод і Всеслав організовують великий спільний похід проти торків, змусивши кочовиків тікати далеко в степ, не прийнявши бою. Ситуація огузів-торків, щоправда, і так уже була непростою. У степовому Причорномор’ї слідом за ними негайно з’явилися перші племена половців, а їхня нова хвиля переселення 1061 р. змусила торків повторити сценарій печенізької втечі.
Торки 1064 р. попросили дозволу перейти Дунай у візантійські провінції. Їхня частина була розселена в Македонії, а решта, переживши голод і епідемію, повернулася на лівий берег Дунаю і попрохала вже руських князів узяти їх на службу. Торки склали основу вже згаданих «своїх поганих», розселених на південних кордонах Русі у Київському, Переяславському та Чернігівському князівствах. 1080 р. навіть відбулося невдале повстання переяславських торків, ще одне заворушення сталося 1121 р., однак у цілому торки та берендеї не раз прислужилися руським князям. У 1103 та 1116 рр. колонія торків на Русі навіть поповнилася за рахунок нових людей, що прибули від половців.
У XII ст. торки, берендеї та печеніги входили до союзу «чорних клобуків», який становив прикордонну охорону Русі, заснувавши низку міст, зокрема й відомий літописний Торчеськ. За особливостями матеріальної культури поселень такі міста вирізняються слабко, і найкраще про збереження кочовиками елементів своєї культури свідчить поховальний обряд, зокрема одним із найяскравішім є підкурганне поховання князя «чорних клобуків» із Таганчі.
Русь: від варварського народу до держави (середина — друга половина X ст.)
(А. Плахонін)
Середина — друга половина X ст. в історії Русі — доба важливих соціально-економічних змін, що перетворили військово-торговельну корпорацію у Середньому Подніпров’ї, одну із багатьох конкуруючих за данину зі східнослов’янських племен та торговельні шляхи до імперій Сходу та Півдня, на територіальну державу, найбільшу в тогочасній Європі. Цьому сприяла не тільки її територіальна експансія у Східній Європі, але й культурно-цивілізаційний вибір на користь християнства, що вплинув не тільки на культурний розвиток східного слов’янства, але й залишив глибокий слід у політичній та соціально економічній історії Русі.
Якщо про початковий період історії русів літописець кінця XI — початку XII ст. мав доволі приблизне уявлення, інтерпретуючи переважно свідчення усних оповідей, вже розповідаючи про події з середини X ст., він місцями відчував під ногами більш твердий ґрунт. Якщо генеалогічний зв’язок із більш ранніми ватажками русів у родових переказах його покровителів-князів був розмитий, про своє походження від Ігоря Старого та його дружини Ольги вони пам’ятали добре; від часів Ігоря збереглися тексти угоди з Візантією, а від правління його дружини Ольги вже вела свою історію християнська громада Києва. Тож, окрім фольклорних оповідань про помсти деревлянам, літопис містить і цілком раціональні подробиці її правління. Втім, і тут не можна перебільшувати об’єктивність свідчень літописця, — дуже важко зрозуміти, чи темні віки нашої історії і справді тоді почали розвиднюватися, чи варто сприймати на віру оповіді київського книжника, що творив свою історії більш ніж за століття по тому. У цьому історикам дещо допомагають іноземні джерела, що саме з цього часу починають все частіше згадувати русів та їх правителів, і ці свідчення стають дедалі конкретнішими.
Хоча грецькі джерела згадують про найманців-русів у складі візантійського війська від початку X ст., як і військо русів Аскольда сторіччям раніше, у візантійські хроніки середини X ст. руси Ігоря вриваються немов нізвідки, зненацька. Крім них, розгром флоту київського князя детально описав також італійський дипломат, єпископ Кремони Луітпранд. Наприкінці травня 941 р. у Константинополь прибули гінці від болгар, а потім і від стратига Херсонеса. Вони повідомили, що з півночі йде великий флот русів. Для греків момент був вкрай невдалий: візантійський флот був далеко від столиці, бився з арабами у Середземному морі. У місті лишалися тільки 15 негодящих хеландій, а посланці поширювали панічні чутки про нечувані 10 тисяч човнів русів. Втім, 11 червня 941 року біля містечка Ієрон на вході у Босфор цей невеличкий флот сміливо зустрів північних варварів. Ті спершу оточили нечисленні грецькі човни, та греки застосували грецький вогонь, і шоковані руси втекли, як пише візантійський хроніст, лише тому, що могли, на відміну від греків, пересуватися у мілководді. Після цієї невдачі руси розгромили чорноморське узбережжя Малої Азії. Врешті-решт вони були розбиті на суходолі та вдруге на морі і відступили на північ.
Хоч літописець і розповідає про другий похід Ігоря на греків, який нібито відбувся 944 р., це, скоріш за все, непорозуміння. А от договір із греками, укладений у тому році (літописець помилково датує його наступним 945 р.), абсолютно достовірний. Він регулює юридичний статус перебування купців русів у Константинополі, а також містить пункт про взаємну військову допомогу Візантії та русів. На виконання цієї угоди найманці-руси у складі візантійської армії регулярно згадуються візантійськими та східними джерелами з 949 до 967 р.
Вже восени наступного 945 р. Ігор загинув від рук древлян, яких він обклав непосильною для них даниною. У літописному оповіданні про загибель Ігоря та помсту за нього його дружини Ольги тісно переплетені міфи та історичні факти. Втім, загибель князя від рук повсталих древлян — подія історична, її добре знали сучасники та пам’ятали навіть за кілька десятиріч по тому. За чверть сторіччя імператор Іоанн Цимісхій у листі до сина Ігоря Святослава погрожував йому долею батька, який було підняв руку на греків, та загинув від «германців», які прив’язали полоненого князя до дерев і розірвали його навпіл. Так само достовірним є і повідомлення «Повісті минулих літ» про остаточне підкорення землі древлян русами, — від 946 р. вона управлялася посадниками київських князів. Що ж до сюжетів про «помсти Ольги», у них своєрідно відбито оповідання про язичницькі обряди русів та людські жертвоприношення як невід’ємну складову їхнього поховального ритуалу, добре описаного арабським мандрівником X ст. Ібн Фадланом. Так само і спалення Іскоростеня нібито за допомогою птахів — відомий за сагами міфологічний сюжет, який, скоріше за все, був вплетений у легендарну оповідь пізнішими оповідачами.
Перші кроки княгині Ольги в історії, як і в перших князів русів, більше нагадують міф, легенду. Таємниче походження — і за кілька сторіч по її смерті, навіть у наш час, продовжують з’являтися нові версії про час та місце її народження (від Пскова та болгарської Пліски до волинського Пліснеська), сюжет страшної помсти древлянам за своїм характером чимось схожий на фольклорну язичницьку оповідь про смерть князя Олега від коня. Однак останні два десятиліття життя вдови Ігоря дали підстави митрополиту Іларіону через століття назвати її другою святою Єленою. Перелом епох, що характеризує Русь другої половини X ст., відбився в її життєвому шляху, який вона розпочала як героїня язичницького переказу, а завершила як персонаж християнського житія. Пізніше, вже через покоління, її онук, якого той самий Іларіон нарік другим святим Костянтином, повторив її шлях від кривавого язичницького володаря до володаря-християнина. Навряд чи він був би таким вдалим, якби шлях йому не торувала його бабка Ольга.