За відсутності Святослава стратегічна ситуація тут повністю змінилася. У Візантії відбувся черговий династичний переворот, і місце імператора Никифора Фоки заступив енергійний полководець Іоанн І Цимісхій. У Болгарії також змінився правитель — царя Петра змінив на престолі його син Борис. Після невдалої спроби укласти угоду з візантійцями той перейшов на бік Святослава, але його владу відмовилися визнавати західні землі Болгарії. Святославу вдалося утворити антивізантійську коаліцію, до складу якої крім дружин русів та східних болгар увійшли угорці та одна з численних орд печенігів. 30-тисячна армія союзників удерлася до візантійської Фракії, де їм протистояло 10-тисячне військо на чолі з Вардою Скліром. Літописець оповідає, що Святослав переміг греків, дійшов до стін Константинополя та взяв данину не лише на живих, але й на загиблих воїнів. Втім, тогочасні грецькі джерела оповідають лише про битву під Аркадіополем (більш ніж 100 кілометрів від Константинополя), у якій військо Святослава зазнало поразки, — печеніги та більша частина русів були винищені. Залишки армії Святослава відступили до Дунаю, а армія греків вирушила до Малої Азії, де в цей час спалахнуло повстання.
Воєнну кампанію 971 р. очолив сам імператор Іоанн Цимісхій. Скоординованим ударом сухопутної армії та флоту за три тижні квітня імператор взяв військо Святослава у стратегічні кліщі. Його армія подолала гірські перевали, здобула столицю Болгарії Преслав, де у полон потрапив болгарський цар, та підійшла до Доростолу, який з Дунаю вже блокував візантійський флот. Втім, облога зі змінним успіхом тривала довгі три місяці. Лише зазнавши декількох поразок, у полі перед загрозою голодної смерті, під тиском варязьких найманців Святослав пішов на угоду з імператором. В обмін на обіцянку більше не піднімати зброю проти Візантії 22 тисячі воїнів Святослава отримали по дві міри хліба на кожного воїна та вільний прохід на Русь. Угоді передувала особиста зустріч імператора Іоанна Цимісхія зі Святославом, чудово описана візантійським хроністом Львом Дияконом.
Після голодної зимівлі в гирлі Дніпра частина війська Святослава вирушила до Києва суходолом, а частина, на чолі із самим Святославом, на човнах Дніпром. Тут їх чекала засідка орди печенігів, яку очолював «князь» Куря. Святослав знайшов свою злу смерть, а його оббитий сріблом череп став чашею на святковому бенкеті печенізького володаря.
Якщо до цього літописець нічого не розповідає нам про братів київських князів — ані про братів Ігоря, ані Святослава (про братів Ігоря можна тільки здогадуватись за згадкою Костянтином Багрянородним не названих на ім’я племінників у складі посольства Ольги), Святослав лишив по собі одразу трьох синів: Ярополка, Олега і молодшого Володимира. 970 р., поховавши матір, перед тим як вдруге вирушити на Балкани, Святослав розділив між ними свої володіння. Ярополк отримав Київ, Олег Древлянську землю, а Володимир Новгород. У цьому розподілі знову, як і в оповіданні про адміністративно-територіальну реформу Ольги, перелічені безпосередні володіння київської династії, які, на відміну від земель їх «пактіотів»-данників, вони могли передавати у спадок. Тож, з огляду на цю інформацію, попри скептицизм деяких істориків, можемо напевно стверджувати, що територіальне ядро Русі склалося саме за правління Ольги, коли торговельно-дружинна корпорація почала перетворюватися на територіальну державу.
Ми не знаємо, чи після смерті батька троє братів перетворилися на самостійних правителів, чи між ними мала зберігатися система «старшинства» — підпорядкування молодших братів старшому, відома нам вже з другої половини XI ст. Та, з огляду на вік їхнього батька, навряд чи навіть старший Ярополк на момент його смерті досяг повноліття. Тож, як і у випадку з малолітством їх батька, перші роки правління головну роль відігравали не вони. Так, біля Володимира літописець згадує його воєводу Добриню, а регентом при київському князі Ярополку став воєвода Свенельд. Вперше літописець згадує його ще за життя Ігоря — військо князя заздрить багатству дружинників Свенельда. Він активно підтримав Ольгу в конфлікті з древлянами, скоріш за все, був наставником юного Святослава, брав активну участь у його балканських походах, на зворотному шляху його дружина єдина врятувалася від печенігів, вирушивши, на відміну від Святослава, на Русь суходолом. Тож навряд чи в Києві була якась сила, яка могла б кинути виклик Свенельду, який став регентом та, за твердженням літописця, злим генієм Ярополка.
Принаймні саме на нього літописець покладає провину за першу братовбивчу війну на Русі — усобицю. Нібито 975 р. Олег Древлянський на полюванні вбив сина Свенельда Люта, і той кілька років намагався вмовити Ярополка помститися його братові. Втім, Ярополк напав на Олега лише 977 р., коли він досягнув повноліття і вже менше залежав від Свенельда, який, власне, зникає з літопису одразу після оповідання про смерть сина. Ярополк розбив військо брата біля столиці Древлянської землі Овруча, а сам Олег загинув у фортечному рву, впавши туди, тікаючи мостом. Коли Володимир у Новгороді дізнався про смерть Олега, він втік «за море», скоріш за все у Скандинавію. Тож Ярополку вдалося об’єднати усі на той час володіння Рюриковичів — Київ, Древлянську землю та Новгород.
Хоч літопис про це мовчить, за повідомленням західних джерел Ярополк відновив дипломатичні контакти його баби. Посли русів відвідали германського імператора Оттона II на імперському з’їзді у Кведлінбурзі в грудні 973 р. Якщо вірити пізнішому Ніконівському літопису, Київ відвідали посли Папи. Дружиною Ярополка була не названа літописцем на ім’я грекиня, тож, можливо були відновлені і дипломатичні стосунки з Візантією. Ми не знаємо, чи насправді Ярополк вів перемовини про хрещення Русі та як далеко зайшли ці переговори. Втім, з огляду на те, що 1044 р. Ярослав Володимирович наказав охрестити кістки Олега та Ярополка, той навряд чи був християнином.
Так, в імперіях Заходу та Півдня можна було шукати нову віру, але молодший брат Володимир виявився прагматичнішим, — він вирушив за північне море за військом. 980 р. (за іншими даними 978) він повернувся на Русь з найманою варязькою дружиною та спершу повернув собі Новгород. Подальші його кроки продемонстрували, що він не збирається задовольнятися батьківським спадком. На шляху з Новгорода до Києва Володимир підкорив навіть незалежний Полоцьк, правитель якого Рогволд уклав союз із Ярополком, який було закріплено угодою про шлюб Ярополка з його дочкою Рогнедою. Володимир взяв собі і Полоцьк, і Рогнеду. Ярополк, нібито намовлений зрадником воєводою Блудом, не наважився боронити Київ, та сховався у фортеці Родень на Дніпрі. Врешті-решт після довгої облоги під час переговорів з братом його було підступно вбито, і Володимир став одноосібним правителем Русі.
Вище ми вже відзначали, що літописна біографія Володимира Святославича у чомусь нагадує долю його баби Ольги. Так само кривавий язичник спочатку й ідеал християнського володаря після хрещення. Такий літературний штамп, характерний для середньовічної християнської книжності, дав підставу деяким сучасним авторам літературних та наукових панегіриків князю поставити під сумнів як найбільш криваві подробиці його приходу для влади, так і пікантні подробиці його звичок, які вони вважають чи не літературними гіперболами, аби відтінити чудесне Преображення Володимира після хрещення. Можна було б погодитися з їх сумнівами, якщо б за 35 років по тому усобиця вже охрещених синів Володимира багато у чому не перевершила жахи боротьби за владу самих Святославичів.