«Золота доба» Русі (від початку XI ст. до смерті Ярослава)
(А. Плахонін)
За перші двадцять років правління Володимира Русь перетворилася на державу, що охопила чи не половину Східної Європи, а прийняття Володимиром християнства та шлюб з порфірородною сестрою візантійського імператора ввели його в престижний клуб найбільш могутніх володарів тодішнього світу. Утім, як будь-яка держава, що виникла шляхом завоювання протягом одного-двох поколінь, Русь Володимира не була позбавлена хвороб росту. За великим рахунком, вражаюче виглядаючи на сучасній нам карті, насправді вона являла собою порожній всередині контур, лише форму для майбутньої держави, яку ще тільки належало заповнити і зшити адміністративною структурою, військово-адміністративною і культурною елітою, зрештою містами та фортецями, які мали утримати разом усе це скороспіле, роздуте утворення, яке екзальтовані публіцисти іноді називають імперією. «Золота доба» Русі, яка видається найвищою точкою її історичного злету, нам з вами радше нагадала б великий будівельний майданчик посеред незайманих лісових хащ та неораного лісостепу.
Цей будівельний майданчик розпочинався прямо з князівського палацу. Масштабна будівельна програма Володимира не могла оминути його столицю, де на місці великого язичницького могильника було побудовано нове місто — «Місто Володимира». Руси не просто пограбували Херсонес, вони зробили це із розумінням, що спробують вже у Києві відтворити візантійські зразки містобудування. Вони прихопили корсунських священиків, святі мощі, церковні посудини, ікони, скульптури — людські і тварин, інші елементи церковного та світського декору. І що навіть мармурові саркофаги, у яких поховали Володимира та Анну, а потім і його сина Ярослава, й ті були трофейні — з кримських ранньохристиянських поховань III—IV ст. Осередком цього нового міста, як це личить будь-яким державам неофітам, був князівський палац і величний кам’яний храм, що на честь десятої частини князівських доходів, що йшли на його побудову і утримання, дістав назву Десятинного. Втім, дуже швидко й це нове місто стало затісним, і за два десятиліття будівництво продовжувалося вже за його межами. Так само, немов на дріжджах, зростали нові міста по всій Русі — від Переяславля на південному сході до Володимира на заході. Але їх стрімкий злет був ще попереду.
Будівництво Десятинного храму, печеніги та численні сини — ось все, що хвилювало старіючого Володимира в останню чверть століття його правління. Про печенігів ми вже згадували — проти них боролися переважно шляхом будівництва валів та фортець (якщо вірити таким літописним оповіданням, як байка про білгородський кисіль, ті вміли брати добре укріплені міста тільки виснаженням). Правда, пробували ще їх християнізувати, навіть за допомогою професійних місіонерів із Заходу. Один із них, Бруно Кверфуртський, виклав у листі до германського короля Генріха II докладний опис своєї місії та перебування при дворі Володимира. Гостини Бруно у Києві датуються зимою 1007—1008 рр. Привітний хазяїн, неймовірно багатий сеньйор (так у листі — Авт.) Русі Володимир намагався вмовити Бруно не ризикувати життям, але врешті-решт особисто проводив його до прикордонних укріплень. Історики вже давно помітили, що, якщо за часів Святослава землі печенігів починались за день шляху від Києва, Бруно та Володимир їхали до печенізького кордону вже два дні. Оцей додатковий день на карті й був головним виграшем від будівництва укріплень по Трубежу, Сулі та Стугні, про яке згадує літописець. За словами Бруно, місія виявилася вдалою, він нібито навіть висвятив печенігам єпископа. Про подальшу долю цього єпископа нам не відомо, на відміну від самого Бруно, який невдовзі з фатальними для свого життя наслідками вирішив християнізувати ще й північних варварів — балтський народ прусів. Інколи до наслідків цієї місії історики зараховують військовий союз між зятем польського князя та короля Болеслава І Святополком Володимировичем та печенігами, які згадуються у складі його війська у боротьбі з Ярославом у битві під Любечем та на Альті. Чи справді це так, ми напевно не знаємо.
Та не печеніги були головною проблемою Володимира у ці останні роки його життя. Відома не тільки за літописом, а навіть у джерелах за кордонами Русі (хоча б у хроніці Титмара) неймовірна хіть Володимира мала за собою доволі прогнозовані наслідки. Літописець згадує про 12 синів Володимира, кожен з яких за родовим правом, що панувало на ранньому етапі державотворення на Русі, мав права на відповідну долю батьківських багатств та батьківського війська. І дехто з них не бажав чекати, поки батько помре. Згадуючи про адміністративно-територіальний устрій Володимирової держави, літописець пише про «посадження» синів Володимиром як про одномоментну подію, що сталася 988 р. Втім, насправді сини відправлялись посадниками у віддалені міста в міру дорослішання, а рокіровки між ними, у зв’язку із смертю одних та переміщенням на їх місце інших, тривали до останнього батьківського дня. Втім, Новгород, Полоцьк, Турів, Ростов, Муром, Овруч, Володимир, Тмуторокань не перетворилися тоді на центри нових князівств. Дві третини своїх доходів княжичі-посадники мали віддавати батькові в Київ і лише третину витрачали на себе та на своїх дружинників. Володимир таким чином вбивав одразу двох зайців — з одного боку, отримував непоганий інструмент для регулярного збору податків з величезної території (а бюрократичного апарату на зразок нинішнього українського тоді на Русі не було) задля фінансування оборони рубежів Русі від печенігів та амбітних будівельних програм, а з іншого — суми, що лишалася у розпорядженні, його синів було недостатньо, аби зібрати військо, яке могло б змагатися з батьківським.
Але ця пересторога спрацьовувала не завжди. Судячи з натяків літописця, в обхід старших Володимир зібрався передати київський стіл одному з молодших синів — Борису. Насправді важко відтворити порядок старшинства синів Володимира. Так, літописець наводить їх список, навіть двічі — спершу перелічує, який з них від якої дружини, а вдруге, аби зазначити, який син в яке місто поїхав. Більш-менш напевно знаємо лише, що після шлюбу з Анною він серйозно поставився до християнських шлюбних чеснот — це однаково підтверджують і вітчизняні джерела, і навіть анекдоти, що ходили про Володимира у тогочасній Європі (про нібито металевий пояс цноти, який він надягав, аби вгамувати свою хіть). Отже, численні діти Володимира народжувалися у відносно короткий проміжок часу, від різних дружин, й інколи час їх народження відрізнявся не роками чи місяцями, але тижнями й днями.
Зрозуміло, у цій плутанині важко було дійти згоди, хто за кого старший, інтереси кожного з синів відстоювало певне придворне угруповання, а інколи й іноземні володарі, як-от у випадку зі Святополком, який був не тільки князем-посадником у Турові, але й зятем польського князя Болеслава І. Про заколот Святополка ми дізнаємось лише із західних джерел. Дивно, адже літописець старанно передає найбрудніші чутки про нього — і про те, що він нібито син від двох батьків (Ярополка і Володимира, який нібито зґвалтував його вже вагітну Святополком наложницю), і звинувачуючи його у масовому братовбивстві після смерті батька, хоча, за іншими джерелами, хоча б частина жертв не на його совісті. Та про цей заколот літописець мовчить. Отже, якщо вірити західним джерелам, священик Рейнберн — духівник невідомої нам ім’я доньки Болеслава дружини Святополка готував заколот, аби нібито відвернути руську церкву від Константинополя, за що всі троє — Рейнберн та Святополк з дружиною були кинуті у в’язницю. Чи справді очільника заколоту Святополка цікавили питання церковної юрисдикції, чи він лише збирався таким чином отримати допомогу тестя, ми не знаємо. Складність узгодження хронології західних хронік та літописів дозволяють навіть деяким історикам датувати перший похід Болеслава на Київ ще за життя Володимира. Втім, є ще один момент. Рейнберн був не простим духівником польської княжни — до того він був хрестителем польського Помор’я, першим єпископом Колобжега та здобув слави, провівши обряд хрещення Балтійського моря. Чи не збирався він повторити цей обряд з Дніпром та Чорним морем, куди той впадає?