«Своїх претензійних поглядів візантійці не змінювали аж до самої загибелі їхньої держави. Навіть наприкінці XIV ст., коли їхня імперія обіймала територію, ледве більшу за територію Царгорода, візантійський патріарх читав норовистому московському князеві лекцію про міжнародні порядки. Князеві слід пам’ятати, повчав патріарх, що він — усього лише місцевий правитель, тоді як візантійський імператор — імператор римлян, цебто всіх християн. Те, що володіння цього імператора в облозі в поган, значення не мало. У світі й у вселенській церкві імператорові належать особливі прерогативи. Через це не годиться князеві обривати звичай згадувати в літургії ім’я імператора»[30].
Звичайно, у зв’язку з такою міжнародною ситуацією в релігійній сфері досить проблематично говорити про «руський патріотизм» вищого духовенства в перші століття II тис. н. е. Митрополити дійсно бажали миру та спокою в країні східних слов’ян, але лише в плані їхнього ідеологічного підданства імперії, яка й скеровувала їх сюди для реалізації вищенаведеної вселенської моделі. Окрім митрополитів та їх безпосереднього оточення, таку ідею, ймовірно, сповідувала й певна частина ортодоксальних священнослужителів, здебільшого греків за походженням. Вони перебиралися на Русь, починаючи з кінця І тис. н. е. Але більшість священників усе-таки була місцевого походження і свято вірила в єдність Русі. Саме вони й були справжніми патріотами «Руської землі».
Якщо ж говорити про ремісників і, купців, які мешкали переважно в містах, то вони внаслідок своєї діяльності мали контактувати з різними верствами населення, а тому отримували різноманітну інформацію і теж могли відчувати певну єдність на значних територіях.
Проте з сільським населенням ситуація була інакша. Воно в ті часи становило головну масу люду і в демографічному плані явно домінувало. Селянство в широкому значенні охоплювало всіх дрібних сільських виробників, що вели індивідуальне господарство власними силами та засобами виробництва і для яких трудова діяльність становила їхню найважливішу функцію. Замкнений характер господарювання і відсутність постійних, інтенсивних контактів між окремими громадами не давали можливості відчувати свою єдність із «колегами» на значних просторах Східної Європи. Навряд чи смерд десь під Галичем щось знав про мешканця поліської Чернігівщини, не кажучи вже про сільське населення Новгородщини або Суздальщини. Їхні «світи» за тих часів були набагато локальнішими та конкретнішими. А тому, з сучасної наукової точки зору, тогочасне сільське населення ще було безетнічним.
Не могли відчувати якоїсь загальної єдності й ті групи населення, що фактично мали становище рабів. Вони, як, наприклад, у стародавньому Римі, не належали до громадянського суспільства, не могли виконувати всередині нього якісь соціальні функції, а просто були власністю конкретних господарів.
Після розгляду основних категорій давньоруського люду можна констатувати, що етнічне єднання відчували представники верхніх соціальних верств тих часів, зокрема на території південноруських земель. Вони належали до виразників субкультури, що дістала в різних дослідників назву офіційної, міської, дружинної, дружинно-міської — на противагу народній чи сільській. Перша з названих, тобто елітарна, внаслідок висхідної (а тому прогресивної) стадії розвитку феодалізму була передовою, більш інтегрувальною. Тут існує принципова відмінність від специфіки етнічних утворень пізніших часів (особливо під час формування націй), коли між окремими територіями та групами населення встановлюються набагато тісніші взаємозв’язки, а це, в свою чергу, сприяло закріпленню нової самосвідомості певної історичної людської спільноти та конкретного індивідуума зокрема на східноєвропейських теренах.
У цьому не було нічого незвичного. Подібна ситуація фіксується і в інших європейських країнах та регіонах тієї епохи. Так, у добу середньовіччя під терміном «угорська нація» розумілося лише дворянство (І. Фодор). А коли один із французів прийняв запрошення стати вихователем сина князя Чорторийського, то він із подивом дізнався, що Польща була країною кріпосницькою, країною селян, які нічого не відали про державу і знали лише свого пана, а також місцевих князів (Ф. Бродель).
Можна спробувати з’ясувати (звичайно, приблизно) і те, яка ж частина населення Київської Русі відчувала свою єдність, була виразником так званої давньоруської народності. Передусім це тогочасні міські жителі, які за різними підрахунками становили від 4 до менш як 6% від загального населення країни[31]. Сюди ж треба додати населення прикордонних фортець, де основу становили дружинники та їхні сім’ї, заміських монастирів, пунктів князівських та боярських адміністрацій (погостів), купецьких «караван-сараїв» на торговельних шляхах. Гіпотетично набереться близько 10 %. З іншого боку, за іншими підрахунками (Ф. Броделя) навіть у XV—XVIII ст. «світ становив усе ще велику селянську країну, де від 80 до 90 % людей жили плодами землі, і тільки ними». Напевне, на Русі близько 90 % тогочасного люду не мали жодного уявлення про загальноетнічну єдність.
Прийняття гіпотези, що давньоруська етнічна спільність існувала лише на рівні носіїв елітарної культури й не усвідомлювалася пересічним східнослов’янським населенням, і насамперед сільським людом, що кількісно переважав у багато разів, дозволяє логічніше реконструювати механізм подальшої появи на історичній арені сучасних росіян, українців та білорусів, а також пояснити відсутність спроб етнічної інтеграції всього східнослов’янського населення після навали орд хана Батия в першій половині XIII ст., коли таке державне утворення, як Київська Русь, перестало існувати. Відстоювання твердження про міцні й всебічні зв’язки по горизонталі й вертикалі в суспільстві IX—XIII ст. не дозволяє обґрунтовано вказувати на причини, що призвели до швидкого поділу східних слов’ян та формування сучасних народів. Сприйняття інших, протилежних поглядів, переводить цю проблему до безперспективних у плані її реального вирішення навіть на теоретичному рівні.
Але слід розібратися й у тому, як тогочасні конкретні громади усвідомлювали себе в певних місцевостях та населених пунктах, які громадські стосунки мали тощо. Цей прошарок самоусвідомлення, але вже місцевого рівня, в епоху Київської Русі можна характеризувати умовною назвою «городяни» з конкретною прив’язкою до певного міста та його округи. Свого часу Г. Хабургаєв запропонував називати такі утворення «народо-найменуваннями», а тому, у зв’язку з відсутністю інших пропозицій, ми теж використаємо цей термін. Дослідник відніс назви таких груп населення до власне етнонімів, що утворилися від найменувань адміністративно-політичного походження (від приналежності до міста та його волості).
Городяни в територіальному розумінні поділялися на кілька ієрархічних щаблів: власне міські мешканці; населення міста й округи; мешканці окремих земель, яких іменували за назвою столиці землі — князівства.
Якщо ж говорити про мешканців власне міста, то вони згадуються багато разів під найменуванням своїх міст (градів). Почнемо з «матері міст руських», а далі розглянемо й інші випадки. 907 р. саме кияни назвали князя Олега «Віщим», коли він повернувся сюди з переможного походу на Константинополь. А 945 р. ті самі кияни від імені княгині Ольги «запросили» до себе древлянських послів. Пізніше, 980 р., під час облоги Києва силами Володимира, воєвода Ярополка Блуд хитрістю виманив свого господаря з міста, переконуючи того, що кияни звернулися до «робичича» з пропозицією взяти град (хоча це була неправда). 1015 р. саме вони («люди») першими почали оплакувати смерть великого князя.
1069 р. у протистоянні Всеслава з Ізяславом перший утік до Полоцька з Білгорода таємно від киян. Люди, повернувшись до столиці, зробили там віче. Подальші згадки про безпосередніх мешканців Києва стосуються таких подій: 1078 р., після битви на Нежатиній ниві, коли вбитого князя Ізяслава привезли на човні на лівий берег Дніпра, то назустріч йому вийшов увесь Київ. 1087 р. убитого Ярополка привезли до столиці Русі. Вийшли його оплакувати князь, священики і «всі кияни». Трагічні події 1097 р., коли після об’єднувального Любецького заїзду (цьому раді були всі кияни) осліпили князя Василька, призвели до реального захоплення його об’єднаними силами Володимира, Давида й Олега. Один із винуватців цієї ганебної акції Святополк хотів утекти, але саме городяни не дали йому цього зробити. Місто було врятовано. Вони ж послали по Володимира Мономаха до Переяслава з проханням посісти на батьківському престолі 1113 р.
30
Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVIII століття. — Львів, 2001. — С. 14.
31
Толочко Π. П. Древнерусский феодальний город. — С. 234; Сапунов Б. В. Книга в России в XI—XIII вв. — Л., 1978. — С. 59.