До нашого часу дійшли не лише колеса, але й фрагменти давніх возів. Це дає можливість оцінити їхню надійність та досконалість. Приміром, вже в ті часи люди знали розвал коліс (відоме автомобілістам технічне рішення, що підвищує ефективність роботи транспортного засобу в завантаженому стані). Результати технічної експертизи, проведеної свого часу на Запорізькому автозаводі для решток одного такого візка, знайденого в степовій частині Криму, стали несподіванкою для сучасних автомобілебудівників: майстри бронзової доби сорок п’ять століть тому встановили найоптимальніший розвал коліс! Деякі конструкції свідчать про винахід гальма. З огляду на використання якості «приводу» пари волів, є підстави вважати, що ті гальма використовували на крутих спусках. Масивні, досить просторі чотириколісні вироби давніх майстрів могли бути не лише транспортним засобом, а й житлом на колесах. Поряд із двохосьовими конструкціями були створені й одноосьові візки типу гарби.
Дерев’яний та шкіряний посуд став атрибутом господарства на час мандрівок. Але й без горщиків обійтися не могли. Технологія їх виготовлення була примітивна: ліплення із глиняних джгутів руками, випалювання в багатті, часто без зайвих прикрас. Приготування їжі на багатті повернуло до життя (принаймні, у племен ямної культури) уже призабуті з епохи неоліту горщики з округлим дном. Таку посудину не поставиш на стіл, зате примостити серед вугілля в тимчасовому вогнищі значно зручніше, ніж плоскодонний горщик. Як не дивно, але було збережено таке на перший погляд не типове для кочівників ремесло, як ткацтво. У ямників і катакомбників знайдено не лише прясельця, а й сліди та залишки тканин (у похованнях). Із тканини шили й одяг, і тару для зберігання припасів. У Криму розкопали поховання «катакомбника», якому турботливі родичі поклали справжній мішок, наповнений зернами пшениці. Багато речей виготовляли зі шкіри. Іноді їхні залишки непогано зберігаються у глибоких катакомбах. На території Донецької області в підкурганному похованні знайдено прямокутний шкіряний килимок, укритий декором у вигляді нанесених червоною фарбою кіл, частина з яких оточена чорними зубцями. У центрі — червоне коло, вписане в багатопроменеву чорну зірку. Не інакше, як річ належала місцевому магу.
Якщо гончарне виробництво на початку бронзової доби занепало, то металургія отримала новий поштовх. На заміну виробам із м’якої міді прийшли бронзові. На території Донецької області приблизно вже в III тис. до н. е. починається розробка рудних родовищ, а також інтенсивний розвиток металургії. Свідчення цього знайдені в похованнях катакомбної культури. Місцевий її варіант, до речі, один із найдавніших у цій спільності, дістав назву «донецької катакомбної культури»[1]. Технологія добування міді, основи сплаву, не змінювалася століттями. Добуту руду дробили, відбирали шматки найкращі, найзеленіші й закладали до ями, перемежовуючи з шарами деревного вугілля. Потім закладку підпалювали й нагнітали повітря міхами, щоб підняти температуру плавлення. Так добували метал у вигляді невеликих аморфних зливків. Вихід металу з місцевих руд був невеликим (до 4—5%), але часу давнім металургам вистачало. Поблизу добували й інші компоненти для виготовлення бронзи. Потім метал надходив до ливарників. Знайдено значну кількість обладнання, необхідного для цього ремесла. Тиглі, ллячки для розплавленого металу й навіть ливарні форми виготовляли з глини. Багато відливок така форма витримати не могла, зате її легко було виліпити. Для виготовлення складних виробів на зразок провушних сокир були потрібні вже складані форми з кількох частин.
Майстри, котрі працювали з металом, були в суспільстві людьми шанованими, судячи з багатства їхніх поховань. Навіть у потойбічному світі вони мали в своєму розпорядженні всі знаряддя ремесла: керамічні сопла для міхів, ллячки й ливарні форми. Знайдено подібні поховання на території від Криворіжжя на заході, до прикордонних районів Луганської області на сході. В одному з поховань були знайдені глиняні форми для виготовлення зливків бронзи. Коли визначили вагу зливків, які можна було б отримати в цих формах, виявилося, що вона в цілому відповідає стандартам, прийнятим у ту епоху в далекій Месопотамії.
Степовим племенам були відомі вироби із золота й срібла. Найпоширеніші знахідки — масивні спіралі для заплетеного в коси волосся. Такі коси в ті часи мали носити чоловіки-воїни. Матеріал для спіралей добирався відповідно до положення в суспільстві — це могли бути золото, срібло, бронза й навіть дерево.
Асортимент виробів загалом продовжував традиції мідної доби: інструменти, зброя, прикраси. Однак форма і якість виробів помітно відрізняються. Особливо гарно виглядали масивні сокири, придатні і в господарстві, і в бою. Цікаво, що найбільша кількість таких сокир була знайдена саме вздовж північних кордонів ямної культури. Можливо, це сліди давньоямних «богатирських застав».
Метал намагалися витрачати ощадливо. Узяти хоча б ножі катакомбної культури. Усі вони мають невелике трикутне лезо й коротенький стрижень-ручку, який можна було обмотати смужкою шкіри або насадити на нього дерев’яне руків’я. Лезо завдовжки З—5 см, загострене з обох боків, було однаково зручним і для різьблення по дереву, і для відрізання шматочків м’яса під час трапези.
В обмін на метал і вироби з нього отримували не лише матеріальні цінності, а й технологічні новинки від близьких і далеких сусідів, зокрема з Кавказу — визнаного центру розвитку металообробки в ту епоху. Деякі археологічні знахідки дозволяють говорити про існування тісних економічних і культурних зв’язків із провідними на той час осередками цивілізації. Наприклад, у похованнях катакомбників виявлені фаянсові намиста, що потрапили сюди чи то з Єгипту, чи то з Малої Азії.
Загальна чисельність населення степів близько середини III тис. до н. е. за різними підрахунками могла становити від 30 000 до 40 000 осіб, і це на землях від Дінця на сході до Дунаю на заході. Степ було поділено між кількома племенами, володіння яких обмежувалися великими річками. Вирізнити племінну належність можна з врахуванням поховальних ритуалів. Крім того, з певними територіями пов’язане виготовлення певних форм посуду, що надає змогу вирізняти певні групи населення з спільною культурою всередині згаданих ритуальних груп.
Тривалий час вважали, що «катакомбники» змінюють «ямників» у степах, однак дедалі більше з’являється доказів їх співіснування. Навіть більше — уже є праці, у яких реконструюють завоювання частини земель, заселених «ямниками», і встановлення протекторату над переможеними з боку «катакомбників». При цьому на завойованій території зникають поховання «знаті», є небіжчики зі слідами бойових травм.
Генетичні дослідження матеріалів із курганних поховань тільки-но розпочалися, і їхні дані досить неоднозначні. Один із висновків — «ямники» та «катакомбники», схоже, дві різні популяції. Отож конкуренція між ними виглядає цілком імовірною. З іншого боку, у «ямників» чимало рідні в Центральній та Південно-Східній Європі. Дехто вважає це підтвердженням давніх ідей про походи войовничих степовиків у Європу, інші нагадують про вихід європейських хліборобів у степи. Дослідження тривають і розкажуть нам ще чимало цікавого з життя давніх мешканців Степу.
Подекуди можна прочитати, що представників «ямної» спільноти дослідники (археологи, лінгвісти, антропологи) «беззастережно вважають індоєвропейцями»[2]. Точніше було б сказати, що так вважають далеко не всі, адже прямих свідчень немає. «Палеолінгвістика», яка реконструює побутові й господарські «реалії» та природне оточення «індоєвропейців» тих часів, надто неконкретна. У «ямників» були вози, приручені коні, заняття тваринництвом, знання металів, войовничість тощо — але хто не був знайомий із цими «досягненнями» в ті часи?
1
У степах за тих часів існували два основні поховальні ритуали: в одному випадку ховали небіжчиків у ямах («ямники»), в іншому — в катакомбах (відповідно — «катакомбники»).