Проте залежність давньої економіки від природних умов черговий раз повільно, але впевнено призвела до чергового економічного краху. Сталося це в останній чверті II тис. до н. е. Клімат став набагато сухішим. «Набагато» — це настільки, що рівень Дніпра три тисячі років тому став чи не найнижчим за всю історію існування цієї великої й завжди повноводної річки! За таких умов хліборобство у степовій смузі втратило свою ефективність.
Сабатинівська культура занепала і зникла. Сотні її селищ змінили нечисленні поселення білозерської культури, жителі яких виживали явно не за рахунок хліборобства, а кочували вздовж річкових долин. Але куди ж могла подітися така кількість населення? Оскільки масових поховань померлих від голоду сабатинівців поки що не знайдено, залишається припустити, що вони вчасно встигли кудись піти. Деякі сліди вдалося відшукати на півдні, в Анатолії — серед руїн легендарного Іліона (Трої). Тут археологи натрапили не лише на бронзові вістря стріл і фрагменти посуду, відомого за дослідженнями сабатинівських поселень. На руїнах спаленого міста прибульці почали будувати й нові оселі, облаштовуючи фундаменти так, як це звикли робити на своїй далекій батьківщині.
Однак і в Троаді залишилися не всі — знайшлося чимало охочих долучитися до війська, що вирушило по здобич не абикуди, а до Палестини, а потім до Єгипту. Ця навала увійшла в історію як війни з біблійними філістимлянами та переможні битви фараонів проти «народів моря». Можливо, саме воїни з далекої півночі зображені на рельєфах храмів країни Нілу: з круглими щитами, короткими мечами та парою списів. Цей комплект озброєння відомий дослідникам за розкопками в Причорномор’ї.
Частина ж мешканців степів знову перекваліфікувалася на кочівників — з усіма наслідками як для себе, так і для сусідів, як це було за тисячу років перед тим. Наставала кімерійська епоха.
Кімерійці
Народ із легенди
Писемних джерел, що оповідали б докладно про події, які відбувалися в степах на північ від Чорного моря на початку першого тисячоліття до нашої ери, із зрозумілих причин збереглося не так уже й багато. Натомість є ассирійські, вавилонські й фінікійські записи, праці «батька історії» Геродота, найдавніші біблійні тексти... В усіх є згадки про народ, котрий стрімко вирвався з далеких степів. У Біблії їх називали «народом, чиї сагайдаки повні смертоносних стріл». Геродот називав їх кімерійцями, а ассирійські таблички доносять навіть імена їхніх вождів і ватажків загонів — Теушпа Лігдамес, Шандакшатра (тобто кшатрій — воїн, Шанда — воїн).
Городище Дикий Сад, «місто мужів кімерійських» над Південним Бугом, так і залишалося центром околиці. За його укріпленнями жили ремісники. Але серед виготовленої ними продукції з’явилися нові вироби: деталі кінської збруї. І не просто для керування конем, а для ефективного управління бойовим конем. Знахідка вирізаної кістки, зовсім непоказних на перший погляд стрижнів із трьома отворами (їх називають псаліями), є речовим доказом присутності на городищі кінного підрозділу. Деякі псалії зламані по отворах, у які просмикували шкіряні ремені. Це й зрозуміло — кістка матеріал неміцний. Але псалії саме такої ж конструкції в ті часи вже відливали із бронзи або навіть кували із заліза. У сполученні з деякими тактичними новинками та прийомами навчання коня ці нехитрі вироби досить відчутно вплинули на подальшу історію нашого краю та його ближніх і далеких околиць.
Для початку кімерійці та їхні сусіди вдосконалили кінську збрую. Модернізована вуздечка з металевими псаліями й уздою вудилами дозволяла набагато краще управляти конем. Саме кімерійці, можливо, стали родоначальниками нового роду військ — кінноти, точніше кінних стрільців. За однією з версій, саме слово «кімерійці» можна перекласти як «кінний загін». Надійне керування конем надало вершникові перевагу як над пішими воїнами, так і колісницями — основним ударним засобом того часу. На озброєння було взято довгий, понад метр, залізний меч і лук зі стрілами, оснащеними металевими вістрями. Легкі, маневрені вершники обсипали ворога хмарами стріл. Бронзові литі наконечники без проблем пробивали шкіряні або повстяні обладунки. Кімерійські кіннотники могли з відстані 100—150 м тримати під прицільним обстрілом ворожу піхоту й колісниці. У військовій справі нові прийоми бою, невідомі та несподівані для супротивника — то перша запорука успіху. Коли ж смертоносні стріли зробили свою справу й лави супротивника були достатньо проріджені, наставав момент атаки: довгий меч надавав змогу успішно рубати пішого супротивника з коня. На додаток до меча вершник був озброєний кинджалом. Так сформувалася класична пара клинків, подібна до набору лицарської зброї середньовіччя. Вершники мали на озброєнні також списи й сокири.
(Черкащина), яке належало населенню «чорноліської» культури: військовий трофей або жертвопринесення? Кінець IX — початок VIII ст. до н. е.
Однак рано чи пізно на кожну силу знайдеться потужніша сила. Країна кімерійських вояків у понтійских (причорноморських) степах впала під ударами не менш вправних у військовій справі, але більш численних скіфських племен. Вони прийшли зі сходу. Спочатку з ними зіштовхнулися кімерійці, котрі жили в Передкавказзі, на берегах Азовського моря. Кімерійці були поставлені перед вибором: битися чи кудись піти.
І тоді вони обрали свою подальшу долю згідно з власним уявленням про честь та гідність, а також цінності й сенс людського буття. Слід зазначити, що вже в ті далекі часи уявлення про перелічені вище поняття в народу та тієї його частини, котра вважала себе елітою суспільства, відрізнялися істотно. Для скіфів боротьба з кімерійцями була війною за віднайдення нової батьківщини. Такі події завжди обростають багатьма легендами, які вигадливо переплітаються. Їхні уривки, записані античними авторами, дотепер намагаються розгадати історики й археологи, щоб простежити долю та земний шлях кімерійців і скіфів.
Можна виділити кілька етапів «взаємодії» Європи зі степовими воїнами. Спочатку були походи кінних загонів із метою грабунку. Вони розпочалися ще років за сто до приходу в степи скіфів. Потім кімерійці стали осідати в степових районах за Карпатами, головним чином на угорській рівнині. І, нарешті, ці степи, відомі давнім еллінам як «рівнина Лауріон», стали останнім пристановищем кімерійців, котрі полишили «країну Гамір» в Азії під тиском могутніших ворогів.
Про кімерійських вершників не з казок знали етруски й елліни. Судячи з давніх зображень від цього «близького знайомства» залишилися неприємні спогади. На античних посудинах і саркофагах, створених в етруських і еллінських містах, майстри зображували чорні силуети кімерійських вершників з піднятими над головами довгими мечами або кінних стрільців-лучників. Найчисленнішими знахідками, які пов’язують із приходом кімерійців, є деталі й прикраси кінської збруї — вудила, різноманітні псалії, деталі упряжі колісниць. Втім, ці речі, корисні й раціонально сконструйовані, могли закуповуватися, вимінюватися й нарешті копіюватися місцевими умільцями за кімерійськими зразками. Те саме можна сказати про прикраси та зброю, особливо про вістря стріл. Проте є випадки, коли всі ці речі знайдено в похованнях, зроблених за властивим кімерийцям обрядом, або ж у скарбах.
На Великій Угорській рівнині, особливо біля підніжжя Букових гір і Матри, знайдено стільки кімерійських старожитностей (переважно в похованнях), що є підстави говорити про міграцію кочівників у цей регіон. Чи не сюди вони спробували піти від скіфів, що вдерлися у Причорномор’я? Можливо, таких хвиль переселення могло бути декілька, причому не тільки з Причорномор’я. Оскільки в цих місцях знайдено багаті поховання, вважають, що тут могло існувати кімерійське племінне об’єднання на чолі з «царями».
Якщо вірити Геродоту, то на військовій нараді кімерійці розглядали два варіанти подальших дій. Вожді-царі були за битву з прибульцями, натомість «народ» пропонував піти з батьківщини без бою. Кожна сторона завзято стояла на своєму. У результаті кожен учинив так, як вважав єдино можливим, тому що народ не почув царів, а царі не побажали підкоритися народу. Вже понад сто років археологи шукають і знаходять у Наддністрянщині, у районі Тирасполя, поховання кімерійських воїнів — адже саме тут, за Геродотом, поховані ті горді царі, що не побажали здатися скіфам чи полишити свої володіння, а тому перебили одне одного у двобої. Завдяки цим розкопкам було відкрито чимало старожитностей різних епох, переважно більш давніх, ніж ті, що цікавлять нас зараз. Однак було знайдено й поховання кімерійців, щоправда, доволі нечисленні та скромні. Це здебільшого поховання воїнів. Одне з них, досліджене у Слободзеї (Молдова) мало при собі набір кінської збруї (псалії та вудила), залізний меч, брусок, залишки скромного дерев’яного щита й деякі інші деталі спорядження. Так що братську могилу кімерійських царів біля Тирасу-Дністра археологам іще треба розшукати. Однак навряд чи кімерійська еліта поголовно загинула у бою над Тирасом, адже історичні й археологічні дані свідчать: народ кімерійський і надалі не обходився без царів.