Але це до того, як потрапив у його серцевину, де уздрів граційні й вельми цікавої будови храми й доми, від яких війнуло на мене не тільки подихом сивої давнини (адже деякі церкви стоять тут від часу київських та чернігівських князів), але головне раніше мною небаченою, хіба частково в Новгород-Сіверському, осібною, на жодну іншу неподібною культурою. Зрештою, це одна із особливостей: тільки в’їжджаєш у Малоросію з боку Великоросії чи Білорусії, як відразу ж помічаєш разючу зміну в усьому: в норовах людей, обличчях, одежі, манері будівництва, а головне – у формах церковних споруд. Та, культура, на мій теперішній смак, любила важкуваті форми, переобтяжені ламаними, химерно крученими орнаментами, стіни лучили барви голубого й білого, а золото бань гаму винятково довершувало; пропорції й уклад ліній напрочуд граціозні і по-своєму вишукані. Ця культура мені була незнайома, але в ній прочувалося щось своє, рідне – ніби завмерла в глибині пам’яті мелодія співаної в дитинстві пісні.
Особливо зацікавила будова Чернігівського колегіуму з його напрочуд орнаментованими стінами, а ще дім на Валу, який місцеві жителі звуть Мазепиним. Отже переді мною поставала культура, творена за цього загадкового гетьмана, довіреною особою якого був мій прадід, і вона, наскільки тямлю в архітектурі, була питома, на жодну з інших, які мав нагоду бачити, стилем неподібна. Я відвідав ще Троїцький та Єлецький монастирі, Іллінську церкву із печерами, де свого часу пробував ще святий Антоній та чернець-князь Микола Святоша, і це підсилило моє враження. Один із ченців оповів, що колись у Чернігові друкували чимало книг, але їх важко прочитати, бо більшість виходила польською та латинською мовами та й дуже вони були мудрасні. Для мене то було відкриття значиме, бо саме в Чернігові я увіч відчув дух отієї, для мене маревної, загубленої в лісі часу Козацької держави, що її на непевних основах намагалися утвердити гетьмани, оті Мазепи й Апостоли, біля яких пліч-о-пліч ступали й мої предки, – ось чому я так довго розглядав отой невеликий, але дивовижно химерно прикрашений складним орнаментом Мазепин дім, а потім і дім Павла Полуботка – то й справді були частки окремішнього світу, який вони творили, але від якого залишилися не тільки тіні зникомі, але й оці затверділі в камені та тиньку химерні обеліски на їхню честь.
Те саме побачив і в Ніжині, також колись полковому місті[35], де в осередді згрудилося з десяток церков тієї ж таки будови та системи прикрас, звідусіль те диво оточували, як квочку курчата, невеликі, але з високими покрівлями на два чи чотири скати хати. З немалою цікавістю розглядав і місцевий люд, – борід тут у чоловіків зустрічалося мало, хіба в євреїв та кацапів, малороси ж різко від них різнилися: голені підборіддя, повільні, поважні рухи, вуса із звислими кінцями, глибокий спокій та іронічна зосередженість в очах – ось нащадки тих, котрі творили колись ті архітектурні дива. В Пирятині оглянув, уже простішої будови, собор Різдва – це містечко на березі ріки так само, але вже не таке цікаве, однак і тут з глибоким інтересом вдивлявсь в обличчя міщан, козаків і казенних селян – всі вони були мешканцями хат під солом’яними стріхами із білими стінами, будова їхня проста, але подібної також ніде не побачиш в інших землях. Тобто навіть ці хати із скромними прикрасами, які сяяли чистотою і ясними барвами, могли збудувати тільки ці вусані із спокійними обличчями.
Дорогою із Ніжина до Пирятина в поштову карету на одній із малих станцій, коли я дрімав, підсів чоловік у чорному вбранні і з котелком-капелюхом, зирнувши на якого, я здригнувся – був то давніший мій співподорожанин із мефістофельськими рисами обличчя.
– Гора з горою не сходиться, – сказав він, знімаючи капелюха, – а людина з людиною обов’язково.
– На вас явно не дорожній костюм, – сказав я.
– Іду на весілля давнього по службі приятеля, – відповів той і загадково всміхнувся.
Сидів поруч, рівно тримаючи голову із яструбиним профілем.
– Знайшли, що шукали? – спитав мене.
– А що я шукав? – спитав здивовано.
– Кожна людина щось шукає, - сказав з іронічною всмішкою співподорожанин. – Одні вітру в полі, а інші – вчорашнього дня. По-моєму, ви з тих, що шукають учорашнього дня.
Я був уражений.
– Хто ви такий? – не зовсім по-дружньому спитав.
– Це як сказати, – мовив загадково чоловік. – Може, винюхувач, посланий у державних справах; може, Вічний Жид, а може, й ніхто. До речі, часом сам собі задаю таке питання: хто я такий? Sapienti sat! А ви ж sapiens? – він тихо засміявся.
35
Колись полковому місті – Козацька держава мала територіально-полковий устрій, відтак кожна область звалась полком. Ніжин був полковим містом.