– Стежите за мною? – спитав я.
– Навіщо? – легковажно відповів співподорожанин. – У цій дивній країні не потрібно вистежувачів, бо в душах людей тут віковічно засіяний страх. Отож найчастіше стежать самі за собою і за собі подібними. Відтак ті, в котрих немає такого посіву, різняться з-поміж інших, як бур’ян серед культурних рослин, отже сильним світу невелика робота – їх легко виполюють.
– І все-таки, хто ви такий? – уже сердито спитав я.
– Мій головний фах, шановний пане, – сказав подорожній, – співбесідник. Маю своєрідне й трохи дивне на звичайні очі захоплення: шукаю тих, котрі хочуть виговоритися. Отже, я ніби сповідник, але без духовного сану, навіть бриджуся таким. Знаєте, що помітив: є люди з відкритими душами, а є із запечатаними. Отож ті, з запечатаними, мене й цікавлять найбільше. А ви, як мав нагоду вже казати, людина із запечатаною душею. А чому? Бо розумний. Велика небезпека для цього світу від розумників, вони його руйнують. Тобто вважають, що будують, але не раз будівництво чиниться на місці старих руїн чи невідповідних будівель.
– Що від мене хочете? – спитав я.
– Попередити, – поважно сказав подорожанин. – Не гадайте, що, запечатавши душу, ви сховалися від світу, адже і в Євангелії сказано: немає таємного, щоб не стало явним. Ви ж, пане, вганяєтеся за таїнами, призначення яких бути нерозгаданими, чи не так?
– Не бажаю з вами говорити! – грубо мовив я.
– Бо маєте запечатану душу, – сказав лагідно співподорожанин. – Дивіться, як це просто!
І він схопив мене за одежу, розірвав із тріском, відтак я відчув, як у груди мої пролазить худа, костомашна, із заканцюбленими нігтями рука й починає щось там вимацувати, відтак розшукала серце і зчавила…
Я прокинувся. Звісно, ніякого співподорожанина в чорному і з мефістофельськими рисами в кареті не побачив. Але було вельми парко і бракувало повітря. Піт стікав по лобі – то був перший серцевий приступ у моєму житті. Це мене сполошило, бо досі мав здоров’я чудове й безвідмовне. Зрештою, це могло статися й випадково, я заснув у незручній позі.
Але ця розмова певним чином відбивала мого стана душі. Бо коли й запечатана вона, то поки що не для світу, а для мене самого. Адже продовж усього того часу, відколи кинувся в розгадки таїн свого роду, я ніби розкривався, як квітка: з’являвся бутон, тоді розгорталося зелене захистя зав’язі, відтак повільно розпрямлювалися пелюстки – у такий спосіб кожна розгадана таїна ставала цвітом, а душа освітлювалася і скидала з себе ще одного замка. І те світло, чи квіт, навіки в мені залишалося. Чи ж справді є таїни, призначення яких бути нерозгаданими? Гадаю, тільки одна. Це – Бог. Решта таїн розгадуються, коли виникає потреба в їхньому змісті; без живої потреби таїна в часі гине нерозгадана, а не тому, що її призначення бути нерозгаданою. Наприклад, таїни роду нашого. Вони існують, але навіки зникли б, коли б не Петро Михайлович, який це розгадування почав, а я продовжив. Чому ж з’явивсь у нас той інтерес? Ми могли б, як Іван чи Олександр Михайловичі, займатися насущними справами, перший – господарством, другий – службою, і досить того було б. Але таке життя без освідомлення. Наші ж із Петром старання – це і є освідомлення: себе самих, роду нашого, діянь наших, добра і зла, нами твореного, отже, йде процес пізнання себе, а оскільки Господь дав волю людині творити життя самостійно, без освідомлення до пізнання божої волі дістатися годі. Таким чином, смію гадати, заняття наші не просто примха бездіяльних людей, як вважає Варвара, сестра наша, а одна із житейських необхідностей.
Ось те, що мав би сказати отому співрозмовнику уві сні мефістофелівської подоби, але не сказав, бо не бажав брати його собі у співрозмовники, досить того, що кажу це собі…
У Пирятині я не затримувався, а подався до Лубен, адже то було ще одне полкове місто Гетьманщини, де, наскільки знав, пробували в основному на полковницьких посадах Горленки. Зараз це місто невелике, не порівняти з Черніговом чи Ніжином, але чудове – я був захоплений краєвидами та околицями, крутою горою, розкішною дзвіницею та іншими будівлями Лубенського монастиря, ходив на замчище, де й досі залишалися земні укріплення, всередині укріплень бачив загадковий провал – очевидно, там були печери. Ченці Лубенського монастиря оповіли мені про недалекі Густинський, Ладинський та Мгарський монастирі, тепер, після указу Катерини Другої про закриття багатьох монастирів, значно поруйновані, але колись вельми славні. На жаль, не мав часу туди поїхати, хоча тепер шкодую. Саме в тих краях було розбито й полонено, як оповідають і досі місцеві жителі, Наливайка, про якого брат Петро в початій своїй історії написав інакше: ніби його заарештували у Варшаві, де й посадили до мідного вола та й спалили. Але найбільше мене вразив ярмарок, який тоді саме з’їхався до Лубен – таких великих ярмарків у наших краях не буває.