Відтак у пам’яті спливло перше послання святого апостола Павла до коринтян. Він, Павло, рушив звіщати Євангеліє не в мудрості слова, щоб не став безсилим хрест Христовий, а в простоті його. До речі сказати, після того прозріння в Долині Видіння я завжди маю з собою чи Біблію, чи дорожнє мале видання Євангелія. Отож і тепер витяг книжицю і знайшов розділа "Щоб ніхто не хвалився перед Господом". "Бо написано: – прочитав, – Я погублю мудрість премудрих, а розум розумних відкину. Де мудрий, де книжник? Де досліджувач віку цього, і хіба Бог мудрість Світу цього не змінив на глупоту?"
"Але ж, Господи, – подумав я. – Це ж я – мудрий і книжник! Це ж я досліджувач віку цього! Але що в ньому бачу й розумію? Та й чи треба щось бачити й розуміти? Може, ліпше лягти в човна часу без весел та керма і віддатися хвилям? Чому так мчуся і що хочу в цьому світі відшукати? І чия в тому воля: моя чи його, того, кого ніхто ніколи не пізнає? Коли так, то чи потрібно й мені, й світу самопізнання?"
Мій розум туманився. Дивився у вікна й бачив туман. Не знаю, чи й справді він був, чи так сприймав тоді світ. Розмиті дерева, горби, поля, рослини на них, розмитий небокрай, навіть людські постаті, загорнувшись у напівпрозорі кокони, ніби порозбухали, як намочена у воді крайка хліба.