Я слухав цього візійного голоса, цю дивну й чудову медитацію і намагався її якнайточніше запам’ятати. Отож, як тільки втихли в мені ті слова, власне ще звучали, але вже ніби розставали в повітрі, стаючи маловловними, аж поки не зникли цілковито, я зіскочив із постелі і швидко все почуте записав – добре, що звечора й папір, і похідний каламар лишився на столі, бо робив записи. В цих словах була велика правда, але вона не заперечувала й не менш великої правди простих слів ярмаркового співця…
Наступна станція була в Сорочинцях за сімнадцять верст від Миргорода. Тут п’ять церков, тече річка Псьол, на цій таки ріці стоїть і Обухівка – мета мого пілігримства. Село так само мальовниче, як і всі інші довколишні…
Василь Капніст прийняв мене вельми привітно, навіть радісно; нашу зустріч у Петербурзі добре пам’ятав, тепер йому було десь із шістдесят, і старість значно на ньому позначилася. Після ритуалу знайомства з родиною і пригощення, під час якого говорилися звичайні дрібниці, Василь Васильович повів мене до саду, чудового, доглянутого й упорядкованого, де ми сіли в альтані, захопивши з собою й люльки. Я без зайвої дипломатії виклав мету приїзду: пишу сімейну хроніку і хотів би задати йому кілька запитань.
– Чи ж можу знати про ваш рід більше за вас? – із півусмішкою запитав Капніст.
– Гадаю, що так, – мовив я. – Через це вас і потурбував.
– О, це приємні турботи, бо ваших дядьків Григорія і Андрія Петровичів я шанував. Це буди люди, як любив висловлюватися Григорій Сковорода, "з Мінервою в голові".
– Оця Мінерва мене й цікавить, – сказав я. – В паперах Григорія Петровича я знайшов віршованого твора, який зветься "Ода на рабство", чи не вашого він, шановний пане, складання? На жаль, теперішній власник паперів, зять Григорія Петровича, не дав мені дозволу його переписати.
– О, це вже не секрет, – сказав Капніст. – "Ода на рабство" надрукована ще в 1806 році. Правда, після того не передруковувалася.
– Надрукована? – зчудовано перепитав я. – Адже це твір проти уярмлення Малоросії російською царицею!
– Гріхи молодості, - сказав весело Капніст. – Були в нас тоді надто гарячі голови. Але оду надрукувати мені вдалося.
– Отже, Григорій Петрович був також гаряча голова?
– І не тільки він, – мовив Капніст, – але й брат його Андрій, було нас таких немало, і творилися в наших головах навіжені й шалені ідеї.
– Судячи з вашого вірша, йшлося про відновлення свобод та вольностей Малоросії?
Капніст якусь хвилю мовчав.
– А ви проникливий, молодий чоловіче! – нарешті сказав. – Тепер, на схилі літ, це здається мені й справді навіженим. Був інший час та й інші люди; на жаль, – він зітхнув, – майже всі тепер у могилі.
– Чи не могли б про це розказати? – запитав я.
І знову була пауза. Капніст пихкав люлькою і вдивлявся поміж дерев.
– Навіщо це вам, молодий чоловіче? – спитав знехотя.
– Пізнати предків – пізнати себе, – сказав я поривисто. – А пізнати себе – це визначитись у системі думок та почуттів тих людей, з якими зв’язаний спільним корінням. На жаль, без цього Homo sapiens не може існувати. На мою думку.