– Але є думки вчорашні, яким судилося вмерти, як вчорашнім людям, а є сьогоднішні, які сущі і не завжди зі вчорашніми збігаються, – сказав Капніст. – Більше того, суперечать їм. Не ворушімо попелу, молодий чоловіче, бо жару в ньому нема. І, як годиться, за звичаєм, не турбуймо праху вмерлих; так само, як на мене, не годиться турбувати й праху померлих надій, сподівань та молодечих навіженств.
– Коли б так, – мовив я найчемніше, – люди не вивчали б філософії та історії, а що людство у світі без того?
– Проникливо, – сказав Капніст. – Але люди вивчають не систему вмерлих думок чи нерозумних навіженств, а те, що їм цікаво в сьогоднішнім дні, тобто те, що знайшло прихистя у вічному розумі.
– Є й інша рація, – сказав я, – у притчі про непосіяне зерно. Зрощене вчора, сьогодні його не посіяли і не спожили, а посіяне завтра чи позавтра, все одно проростає, бо знайшло свою землю, а сховане Господом у зерні таїнство росту й творення в ньому спочивало тільки через непригожий час. Чи ж можуть люди сьогоднішнього дня знати потреби людей дня завтрішнього?
– Хочете сказати, – засміявся Капніст, – що сьогоднішній день – це я, а ви – завтрішній?
– Не знаю, – відверто мовив. – Але коли те, що звете мертвим та навіженим, цікавить мене, при тому глибоко й по-справжньому, це значить, воно не мертве, а тільки до пори спочиває.
– Здається, обоє розуміємо, про що говоримо, – сказав Капніст. – Але ліпше, молодий чоловіче, не виймаймо кісток із гробів. Віддаймо їм честь, були то чесні й достойні люди, а в промисла божого не втручатимемося.
– А може, промисел божий і є в тому, щоб утручатися і старі таємниці розгадувати?
– Складний то був час, дуже складний, – задумливо мовив Капніст. – Стара курва навісніла і все менше накладала на свою обвислу фізію доброчинних масок. Підступний варвар Потьомкін, бридка подобина! Все розумне й чесне сподівалося на царевича Павла Петровича, навіть граф Рум’янцев став тоді малоросійським патріотом; а він же був москаль, через що його й замінили Кречетниковим. О, цей малоросійських сентиментів не мав! Ні, молодий чоловіче, я всього того ворушити не хочу. А знаєте чому? Бо й досі мені болить. А коли болить, то плаче душа.
Отож, пожалійте мене, старого, і, не в образу вам сказати, не ятріть моїх ран.
І я раптом відчув, що чиню неподобне, бо дозволив собі натискати на цю втомлену життям, але достойну людину, не поцікавившись, чи він того хоче. Знав тільки власного інтереса, не співвідносячи його з інтересом того, від кого бажаю задовольнитися.
Вибачте, Василю Васильовичу, – сказав зніяковіло. – Вибачте!
Але він не почув мене, а ніби глибоко ввійшов у себе, поринув у те своє загадкове й таємниче минуле, у той зникомий світ, у якому жили також і щось діяли мої дядьки та їхні друзі.
– Тоді було знищено основне, що нас тримало і давало надію втриматися: малоросійські полки, – заговорив знову Капніст. – їх перетворено в карабінерські, які згодом мали розчинитись у великоросійському війську, що й сталося. Я тоді склав проекта відновлення козацького війська і знаєте, хто став цьому на заваді? Наш таки, син одного із генеральних старшин, який ще й історією Малоросії цікавився, – Безбородько. Відчуваєте абсурд: Рум’янцев нам сприяє, а Безбородько нас гробить? Отже що? Самі себе звоювали?
– Звідки ці слова? – зацікавився я.
– З пісні Мазепи, вона ходила поміж нас переписана. До речі, ваш дядько склав до неї музику, яку опрацював покійний Андрій Рачицький[37], і ми її співали.
– Це не той, що жив у Новгород-Сіверському? – спитав я. – Керівник хорової капели Розумовського?
– Той самий! Чудовий музикант! Та й ваш дядько, хоч і дилетант, був несогірший.
– Який він був молодий? – спитав я.
– Чудовий, – усміхнувся Капніст. – Це був герой і лицар. Рум’янцев його дуже любив і, незважаючи на те, що знав про його крайню малоросійську настроєність, весь час наділяв своєю увагою та ласкою. Розкажіть, як він помер.
І там, в альтані чудового Капністівського саду, я оповів про дні у старості Григорія Петровича, про його самотність та несамовите музикування; про його захоплення "Четьями Мінеями" Дмитра Туптала; про те, що його знайшли мертвим у кріслі із намертво вклеєною до однієї руки скрипкою і смиком – до другої; про те, що обличчя в нього і в мертвого було світле, я ж тоді був у Лісовичах на відпочинку і потрапив на похорони, на які зібралося все довколишнє панство і, як говорили тоді, ніколи такого згромадження при похованні не було.
37
Рачицький Андрій (1729 – кін. XVIII ст.) – новгород-сіверський сотник, український композитор, був капельмейстром при гетьмані К.Розумовському, автор хорів та концертів.