Михайло Петрович до господарських справ не був гарячий, через що не покидав служби: служив за вибором суддею, хорунжим, певний час був повітовим предводителем дворянства. Єдине, що любив, окрім своїх дослідів, – садівництво, завівши порядного фруктового сада із чудовими алеями, з яких три чомусь були криті й затемнені – саме в них і любив гуляти, очевидно, простір його страшив і, хоча в молодості поблукав досить по світі, чим далі, тим менше любив поїздки, особливо дальні, хоча, наскільки пам’ятаю, в якійсь вельми дальній поїздці був і то довго. На основі фізичних дослідів з перегонки спирту завів винокурню і збудував два великі льохи для різних трунків, але вони трималися здебільшого для гостей, бо сам уживав їх вельми помірно, при нагоді й небагато. Одружився без жодних романтичних пригод на Анастасії Миклашевській, яка народила йому дванадцятеро синів і семеро дочок, значна частина з яких померла дітьми – про тих, що залишилися, я вже оповідав. Жило подружжя в любові та злагоді: матінка мала досить клопоту із дітьми та господарством, отож для жіночих примх у неї не залишалося часу та й характеру була рівного, свого чоловіка шанувала, ставлячись до нього з підкресленою повагою, а це було саме те, чого Михайло Петрович потребував. Хлопці, підрісши, були відправлені на навчання, а дівчата виховувались удома. Фізичними дослідами захоплювався довгий час разом із німцем Рудольфом Фішем, який безвиїздно довгі роки жив у маєтку аж до батькової смерті, після чого виїхав у невідомому напрямку. Був то чоловік неговіркий, замкнутий, з дітьми та жінками спілкування не мав, а лише з самим батечком. Пізніми вечорами вони вилазили на горище, сідали на ослінцях і почержно годинами розглядали небо; нам, дітям, у ту комірчину заходити було суворо заборонено; зрештою, коли там нікого не було, двері зачинялися на міцного замка. Одного разу ми, діти, простежили, де батечко ховає ключа, і в його відсутність, коли й німець пішов із рушницею на полювання, ми вибралися на горище, двері відчинили, але коли намагалися зазирнути в очко труби, почули покашлювання: біля дверей стояв Рудольф Фіш і дивився на нас сталевими неживими очима. На щастя, він не заслонив собою прочіла, і ми, ніби миші, шугнули повз нього до втечі, він нас не ловив, навіть не пробував це чинити, тільки стояв – зрештою, ми були аж так нажахані, що цього нам вистачало. Але батьку нас виказав, за що кожен дістав порцію березової каші – факт досить рідкісний в нашому дитинстві, хоча й бувалий; з усіх залишилася непокараною лишень Варвара. Ми тоді гадали, що батечко зробив цей виняток тому, що це була його улюблениця, і всі те чудово знали, але тепер Варвара призналася: саме вона виказала батькові, хто брав участь із дітей у тій капості, бо німець нас не розрізняв і вказати, хто порушив батьківського заказа, не міг. Отож фіскальні повинності сестра виконувала й раніше, але чинила це хитро, і ми її в цьому так і не викрили. На моє обурення, це вже тепер, Варвара спокійнісінько мовила:
– Не могла ж я батькові брехати. Він спитав, а я відповіла!
При цьому й досі не мала жодних докорів сумління.
Михайло Петрович не любив полювати на великого звіра й ніколи не брав участі в загонах, на які з’їжджалися сусідні поміщики, навіть зі своїм німцем Рудольфом Фішем не ходив у ліс, а тільки з Варварою і тільки на тетерюків. Будив дівчинку вельми рано, ще тільки починало світати, і вони брели на визначене місце, де, на батькову думку, мали збиратися тетерюки. При цьому Варвара ставилася на стежу, щоб сповістити, коли птахи з’являться, а сам батечко поринав у довгу ранкову молитву. Не раз невиспана дівчинка, заколисана шумом лісу, солодко в траві засинала, і тоді їй снилися, як розповідала, найкращі сни, і все там відбувалося, як у казках; на жаль, вона ті казки-сни позабувала, але пам’ятає, що все чинилося при особливому освітленні і барвилося в різноколірні смуги. Михайло Петрович при цьому ніколи на дочку не сердився, і вони спокійнісінько поверталися додому із порожніми ташками, мирно поміж себе розмовляючи. Виходило, що батечкові те полювання ніби було непотрібне – просто, знайшов такий своєрідний спосіб до ранкових молитов, а що сам у ліс не ходив (чи не з’являвся й тоді до нього Страх?), то мусив мати супровідника, цілком собі догідного. Кілька разів, правда, трапилося, що Варвара не заснула, батька про приліт тетерюків попередила, і той хаотично постріляв у повітря, але жодного птаха не вбив, при цьому годі сказати, що він, бувши офіцером і беручи участь у численних боях, не вмів стріляти; очевидно, чинив так навмисне – здається, проливати кров, навіть пташину, було тяжко його душі, тобто пролиттям крові надто наситився в молодості, а тепер, після довгої та щирої молитви, чи ж годилося те вчиняти? Цей факт свідчить і справді про м’якосердність батечка – такою рисою, до речі, не володів жоден із його братів. Отож і вийшло, що Михайло Петрович жодного вбитого тетерюка додому не приніс, хоча наш німець у тому вправлявся цілком непогано, та й узагалі в нас до столу часто подавалася дичина, але вбита слугами чи Рудольфом Фішем, у якого рука при стрілянні не здригалася.