Щоб завершити описа захоплень Михайла Петровича, хочу згадати, що він любив їздити вибирати в лісі борті; ясна річ, що до того брались управні селяни, бо треба було лазити по деревах, а батько з його бісом Страху навряд чи для того надавався, він лише бортниками чи бортняками, як їх ще звуть, керував і стежив, щоб усе відбувалося належно. За Литовським статутом борті дозволялися ставити навіть у чужих лісах і користуватися, коли ж дерево звалиться, господар борті вирубував і забирав його, залишаючи пенька господареві лісу. Коли ж хтось чужий зрубував бортове дерево, це суворо каралося правом, отож єдині, які тому праву ніяк не бажали коритися, були ведмеді, ласі так само на мед, як і люди; вони безоглядно порушували закони короля Казимира, розоряючи чужу власність. Гадаю, особливий інтерес до меду в Михайла Петровича був не смаковий – меди вживалися для виготовлення найрізноманітніших трунків, а батько, як оповідалося, тим займався ретельно, адже раз, через мишу, ледве не згорів. Із бортями також сталася пригода: якось із двома бортняками вони застали біля дерева ведмедя, який виліз до борті, але змагатися з ним не стали, а малодушно повтікали – до історій із бісом Страху це також епізодик: батько увіч героїчною особистістю не був, хоча до бортей ходив завше добре озброєний.
Образа Михайла Петровича, як бачить читач, мені доводиться складати з дрібних часточок, як мозаїку – часточки ліпляться одна до одної поки що доладно, але знову отого "щось", яке завжди шукав, творячи інші образи цієї хроніки, поки що не знаходилося. Страх – так, але де його коріння?
Ось іще один блискучий камінчик. Варвара оповіла, що якось весною повінь знесла на ріці греблю; коли ж вода спала, селяни побачили, що з багна щось проступає. Гадали, що то корч чи колода, але коли в нього вдарили ломакою, задзвеніло – був то метал. Дали знати Михайлу Петровичу і за його керівництва предмета, а він був величенький, з болота розчищено. Виявилося, що то втоплена гармата і обозна рура. Батько звідкілясь знав, що тут у 1708 році проходила частина шведського війська Карла XII, окрім того сам був військовий і в гарматах розбирався, отож зголосив усім, що то шведська гармата. Це невідь-чому його схвилювало, кілька днів ходив замислений і похмурий, потім наказав гармати не чіпати; греблю було відновлено і пам’ятка давнього військового змагання знову покрилася водою. Варвара була тоді мала, але вже бігала за батьком хвостиком, самої гармати не пам’ятає, але пам’ятає здвиг народу. Батько про ту гармату чомусь нерідко згадував, отож про неї сестра знає частково зі спомину, а більше із пізніших розповідей; принаймні точно пам’ятає, що батько казав: "Це шведська гармата!" Цікавість до неї несподівано виявив і брат Іван Михайлович, уже після батькової смерті, і коли греблю розірвало вдруге, розшуковував її, але так нічого і не знайшов, а йшлося про велику розмірно річ.
Інтерес до цієї гармати можна збагнути, на мою гадку, асоціативно, адже мій з Іваном прадід, а батьковий дід був союзником тих шведів, що проходили в 1708 році нашими місцями, вони пліч-о-пліч змагалися зі своїми ворогами, при чому прадід у своїх переконаннях, як неодноразово казав, таки не похитнувся. Але особливість позиції в тому, що гармата з’явилася із пітьми часу на очі тому, котрий, здавалося, цілком не цікавився політичними справами, до ідеї повернення малоросійських прав та вольностей ставився цілком байдуже, а отже духовно був чужорідний із власним дідом і напевне його засуджував. Коли ж вірити в божий промисел, гармата йому явилася, як істотний і цілком реальний нагад, але чому такий понурий він від того став, чому ходив такий замислений, аж це помітила його улюблена дитина і зафіксувала в пам’яті? Адже подібні речі мало запам’ятовуються. Кілька днів батько вирішував (це вже було із його власних спогадів), шо чинити з тією гарматою, а може, боровся із тим таки бісом Страху, який знову звівся в його нутрі і радісно застрибав? Мені здається це ймовірним. Більше того, певен, що та знахідка вчинила в батьковій душі бурю (передумов поки що не відаю) – що ж у цій ситуації мав чинити? Тільки одне: відіслати гармату, що випливла із мороку часу, назад у той-таки морок, відмахнутися від неї, забути – хай пропадає навіки в тому болоті! Отже, батько вчинив так, як чинять люди, коли трапляється важке й несподіване для них, яке гнітить сумління, видження – люди в подібному випадку, як правило, відхрещуються і женуть таке геть. Інакше пояснити цього епізоду не здолаю, хоча й розумію умовну заданість таких здогадів. Більше того, переконаний, що сам випадок не був прохідний – батько в родинному колі не раз його згадував, отже від знахідки був достатньо вражений. Про те, чому цікавився гарматою брат, довідатися легше, і я в нього запитаю, здається, тут діяв інтерес елементарний.