Отже, тримав я вже в одній і в другій руці по ниточці, які мене вели до батькової таїни: одна – страх його, а друга – ставлення до таїн у роді, які він знав. Сестра мені сповістила, що в селі й досі живе перестарілий і вже зараз сліпий давній наш священик Кузьма Боден-Білецький, який був присутній при тій оказії. Не можу не зазначити, що сама сестра дуже дивувалася, чому та гармата так раптом зацікавила й мене, й Івана Михайловича – ну, знайшли її випадково, то й що? До речі, чомусь цікавився тим, сповістила Варвара, й Петро Михайлович.
– Ви чоловіки – як діти! – повторила улюблену примовку, адже речі оцінювала з погляду на їхню сучасну вартість чи безвартісність.
Зі старим панотцем порозмовляти було цікаво, і я до нього зайшов, адже був при нашій церкві з часу її побудови дідом, і дід, і Михайло Петрович, і матінка наша любили його – був він близькою людиною до нашого дому, але тепер мав понад дев’яносто років, і я мало сподівався почути. Але історію з гарматою добре пам’ятав, оповів, що батько спершу мав наміра її з намулу дістати, очистити й поставити в саду, але потім одумався й не захотів, бо й для чого? А справді: для чого? Щоб похизуватися перед сусідами? Віддавати честь зброї ворожої держави? Батька тут можна цілком зрозуміти, зрештою, це не головне; головне, що та знахідка збудила в його душі сум'яття.
Наш край особливий, про нього треба коротко ще раз згадати, бо це, певною мірою, відбивається на формування в тутешніх головах певної системи думок – ми ніби порубіжники. До 1772 року край був прикордонним із Польщею[42], неподалік стояв митний кордон, а це значить: завжди велася контрабандна торгівля: ром, тютюн, вина й тому подібне. Згаданий священик Кузьма оповів, між іншим, про дуже заповзятливого у виконанні своїх обов’язків митного пристава з великоросів Дудикіна, який заплатив життям за свою старатливість. При цьому контрабандну торгівлю вело не тільки простолюддя, але й пани, отже наш дід Петро Григорович також. Сюди тікали селяни із Польщі та Росії, поміщики поселяли їх у себе, хоча мали твердого заказа повертати втеклих колишнім власникам. Про що це свідчить? А тільки про те, що це був край вільний. Відтак і вільнодумство – натуральний складник у мисленні посельців. Коли ж Білорусію приєднали до Росії, митний кордон зник, але порубіжні навички залишилися: і досі село Мартинівка, що було колись у Польщі, зветься польським, хоча жоден поляк там не живе. Коли хто їздив у Хотимськ, казали, що поїхав до Польщі, а коли хто женився із великоросіянками, казали: женився з москалькою чи одружилася з москалем. Коли їхали у Брянськ чи Трубчевськ, казали: поїхав у Росію. Приїжджий із Полтавської губернії звався українцем, білоруси – литвинами, отже, ми ніби й не великороси, ані білоруси-литвини, ані українці. Селяни при цьому казали: "Ми – люди!", або ж: "Ми – наші!" – відповідно й мова тутешня – щось проміжне й порубіжне, хоча сам край зветься Малоросією, але малоросами вважають себе пани, селяни й козаки так себе ніколи не звуть.
З приєднанням Білорусії ми ледве не втратили половини наших земель, і тут, теба сказати, Михайло Петрович, виявив немалу твердість характеру, адже й ця риса в нього була не остання. Річ у тім, що землі відведено могутньому тоді Потьомкіну. Брати радили Михайлу Петровичу вдатися до правителя краю фельдмаршала Рум’янцева (звісно з якої спонуки: були наближені до нього), але батечко їх не послухав і поїхав просто в Могилів, де перебував тоді князь. Григорій Потьомкін його вислухав і сказав:
– А чому не вдався за поміччю до правителя вашого краю?
– Правитель – це той, – мудро відказав батько, – хто володіє. Землі передано вашій світлості, до вас і явився.
Відповідь князю сподобалася (адже з Рум’янцевим вони були вороги), князь передивився подані документи і милостиво сказав:
– Ті дурні готові давати землі, а мені досить, що дає государиня, їдь і будь спокійний: розмежуюся з тобою за державним кордоном.
42
До 1772 року край був прикордонним із Польщею – в названому році відбувся перший розподіл Польщі, і вказаний край відійшов від Польщі до Росії.