Був уражений. Те, що сказала, не дурне. Отже, за її гадкою, виходило, що на нашому роді таки лежить чорна печатка. Подивився на неї неймовірно, а вона, побачивши, як уразили мене її слова, схаменулася.
– Вибач, – сказала, втираючи очі. – Часом таке мелю й сама чудуюсь. Ліпше б того писання не складав!
Отже виходило, що мого писання боялася. Чисто жіночою інтуїцією провела риску між нашою вчорашньою розмовою, моїм писанням, сьогоднішнім вечором і завтрішньою поїздкою до Івана Михайловича. А я вважав, що чиню, як непоганий скритник, і всі свої ниточки старанно і вправно приховав.
– То їхати завтра до Івана чи ні? – спитав, щоб збити її з того провісницького прочуття.
– Вирішуй сам! – сказала втомлено. – То справи чоловічі!
Отже Варвара здалася. Знала, що збити мене із моєї знаміреності не зможе, відтак по-жіночому впокорилася й погасла, як вигоріла свіча. Але чого боялася?..
Наступного ранку я виїхав до брата, але не повозом, а верхи. Ранок випав чудовий: свіжий, із прозорим повітрям, яке ще тримало в собі загуслість ночі; насичений ароматом квітів, що попрокидалися й розправляли невидно пелюстя; наповнений невмовкним співом птаства; навіть над багнами не диміло, а дерева позастигали, ніби впивалися розкішшю початого нового дня. Тримав на серці молодечу легкість, у зубах куріла невеличка дорожня люлька, хоч у цей мент ліпше було пити повітря, не дим. Але дим був солодкий й приємно насичував, ледь-ледь збуджуючи. Отже наповнювався добродушності та спокою, і мені під той час зовсім не хотілося плести жодних мислительних вервечок чи сіток, хоча задля них і вирушив у дорогу. Мозок спочивав, з нього ще не вивітрилися сни, яких не пам’ятав, – вони лежали там напіврозсталими клаптями; очі вбирали довколишні барви, а вуха співали дзенькотливі співи. Правда, невдовзі по тому, як в’їхав до лісу, дорогу перескочив заєць, за прикметами, – ознака недобра, але не був забобонний, тим більше, що зайців у нашому краю забагато. Отож вільно їхав, не дуже підганяючи коня, увіч насолоджуючись і погодою, і власною м’якою розмлосністю. Але десь на півшляху зі мною сталася маленька пригода: кінь раптово став, застриг вухами й тривожно заіржав: можливо, вчув більшого звіра. Рушниці з собою я не прихопив, отож мимоволі насторожився й собі. І тут із лісом ніби щось сталося: він утратив добродушний спокій, повіяв вітерець, який прослизував між віттям, – знявся біжучий шелест. І мені раптом щось ніби сказало до вуха: "Не їдь!" Тобто відчув у тому шереху, в тому на мить сколихнутому подусі якусь недовідому загрозу, ніби затамоване дихання. Начебто втрапив у запаморочну часину, що мене й схвилювало. Кінь тимчасом цілком заспокоївся; коли ж торкнув його острогами, рушив і більше занепокоєння не виявляв. І тут уперше невідь-чому я подумав: а чи не мала рації сестра, відмовляючи мене від складання родинної хроніки? Адже для нащадків, котрі цікаві, досить було б знати, хто були їхні предки, які посади займали, де навчалися, які маєтки мали, тобто досить того хронографа, що його творив Петро Михайлович. Вже напевне відаю: творив з осторогою, свідомо замовчуючи певні речі, про які достеменно знав, із належних їм сховків не виймав, а залишав десь так, як батько наш шведську гармату: коли вона втопилась у воді та багні, то нехай там продовжує лежати. Отже Петро Михайлович, як цього хотіла й Варвара, свої записи цензурував, старанно уникаючи тіньових сторінок. Я ж зважився на річ дерзновенну: саме оті тіньові сторінки мене й цікавили. Для чого? Щоб обезславити власний рід? Цього аж ніяк не бажав, а намагався витворити максимально правдиву картину. Знову-таки, для чого? Давид у псалмах сказав, що всяка людина – лож, то, може, це природа її така, а все, що природне, – боже? Але в цьому не був переконаний. Бо хоча, за Єремією, "брехню наслідували батьки наші", "будь-яка брехня – не від істини", як сказав Іван Богослов. А істина мене цікавить над усе. Знову таки: для чого? Річ проста: входячи у світ, входимо у бран, як любив казати мій дядько Йоасаф, а тим самим будуємо себе, як дім лісу. Чи ж можна будувати на гнилих основах, якими є брехня? Адже ще Сирус сказав: "Bis vincit qui se vincit in victoria". Отже, за цією логікою, виходить, що Петро Михайлович укладав свого родинного синодика, чи хронографа, не для себе (для себе укладав іншого – незаписаного, а пильно схованого у власній душі), а для нащадків – для цього, зрештою, й потрібен письмовий запис. Чому ж я оцю запечатану в душі хроніку хочу записати пером? Бо коли брехню наслідували батьки наші, наслідували й діди, наслідували її й ми, відтак прагнемо, щоб наслідували її діти і внуки наші – ось проти чого повстала моя душа. Адже коли так чинити, ніколи не здобудемося покаяння. Водночас, і тут можна перестрибнути через коня: бачити світ і предків своїх через задимлені скла, як дивляться на сонце, коли воно тьмиться. Відтак людина знову починає творити брехню, але брехню не убілену, а очорнену. Цього боюся й стережуся – мушу бути чуйний і обачний, як кінь, котрий чує в глибині лісу крадьковитий поступ хижого звіра…