Цього разу все відбулося не за звичним ритуалом; коли під’їхав до братового дому, помітив у дворі розсипаних дітей, що ганялись у грі один і за одним. Котресь із них побачило мене, тривожно гукнуло, і діти, наче миші, розсипалися двором і вмить невідь-куди позникали, ніби югнули в мишині нори – чи не тому так учинили, що з ними родинного погодження не мав. Я припнув коня біля конов’язу і ввійшов у дім – ніхто не зустрічав. Перша, кого побачив, була Марта Йосипівна, яка не кинулася до мене, щоб розцілувати в щоки, як минулі рази, а стояла нерушно й ніяково на мене дивилася.
– Цього разу трохи невчасно, Тодосю, – сказала, опускаючи очі. - Іван Михайлович… як би це сказати… трохи нездужають.
– Чи не запив? – запитав я. – Маю до нього господарчу оборудку.
Марта Йосипівна скрушно зітхнула.
– Трошки вони засумували, – сказала винувато. – Але вже пити перестали.
– То я саме враз, – сказав весело.
– Воно то так, – смикнула круглим плечем Марта Йосипівна. – Але боюся…
– Що прожене? – спитав так само весело.
– Ну, цього не вгадати, – скрушно сказала жінка. – Може, й радий буде твоєму приїзду, а може, й ні…
– То спробуємо? – весело засклив я око.
– Боюся, щоб їх не сколотило, – обережно сказала Марта Йосипівна, – Вони бувають такі невгадні. Дітей не бачив?
– Ганяють у дворі, - сказав я.
– Діти, коли таке з Іваном Михайловичем коїться, бояться в хату йти. Навіть сплять у клуні на сіні, - вона знову скрушно зітхнула.
– Б’є їх? – спитав довірливо.
– Кажу ж, невгадні вони. А коли чоловік невгадний, сам знаєш, – вона звела очі й пильно на мене позирнула. – Ні, ти б ліпше до нього не йшов.
– Але може, вже відпустило? – спитав я і почав розказувати, з якою оборудкою сюди приїхав.
– Я в цьому мало тямлю, – кволо озвалася жінка, – але це, може, їх зацікавило б? Не знаю, не знаю…
Але добре знала, що це їх зацікавило б – оборудка була б Івану Михаловичу вигідна, а вигідних оборудок він не пропускав – таку я, зрештою, навмисне придумав, а що Марта Йосипівна зацікавилася й сама, про це засвідчив твердий блиск в очах, який на мить з’явився, але, схаменувшись, миттю його погасила.
– Трудні вони зараз, – знову зітхнула.
– Тоді піду, – весело сказав я і сам відчуваючи, що веселість моя виглядає награною. – І не причинятиму дверей, щоб легше було тікати. Він у кабінеті?
– Еге ж, – пролунав прілий голосок. – Сидить там, як сич.
І це вперше назвала його на "він", очевидно, коханий муж добре їй в’ївся в печінки.
Казала правду: Іван Михайлович сидів за письмовим столом, анічогісінько не роблячи, обличчя мав одутле й червоне, долішню губу приспущену, очі вирячені – достеменно сич. Блимнув важко на мене та й спитав хрипко і цілком нелюб’язно:
– Чого?
– Можна сісти? – спокійно мовив я..
– Є стілець, то й сідай! – буркнув брат. Стілець був, і я сів, намагаючись триматися невимушено.
– Можна закурити? – спитав, бо з чогось розмову треба було почати.
– Ні, - буркнув брат. – Нудить від тютюну! Стіки його висмалив!
Я сховав люлечку і спокійно оповів про оборудку, яка нібито мене до нього привела.
– Гаразд, – сказав брат, сьогодні був таки маломовний. – Що іще?
– Ну, коли вам не до балачок, то й усе, – сказав я, зводячись.
– Але ти ж не задля цього приїхав? – мовив брат, і в очах у нього спалахнуло щось колишнє, тобто певний інтерес до мого візиту. Зауваження проникливе, в таких речах братові ніколи не можна відмовити.
– Дрібниці, - сказав легковажно. – Хотів дещо запитатися. Але коли нездужаєте?
– Хто сказав, що нездужаю? – буркнув він.
– Марта Йосипівна, – відповів чесно я.
– От сатана! – мотнув головою. – Нездужаю. Та я після запою! А коли вип’ю, сам знаєш, який стаю. Печи, що хотів запитатися. Досі мажеш те лайно?
– Яке лайно? – не збагнув я.
– Оту дурну сімейну хроніку, – брат звів на мене важкі очі. – Коту вона під хвоста!
– Похмуро сьогодні настроєні, брате, – сказав я.
– Звісно! Не те слово – паскудно! Бо лайно і я, і цей дім, і ти, і всі наші родичі, і цілий, коли хочеш, світ! Що хотів спитати?