– Не можу вбрати до голови! – покрутив я тією ж головою. – Виходить, батько всю решту життя карався муками сумління?
– Через це й повісився, – сардонічно всміхнувся Іван Михайлович. – Як і належить усім Юдам!
– Та що ви кажете? – зірвався я на ноги. – Повісився? Але ж про це…
– Про це ніхто тобі так і не сказав, ніде це не записано, ти був малий і від тебе це сховали.
– Варвара мені сказала: помер від невиліковних сухот, був, сказала, у Почепі, щоб полікуватись у лікаря… як це його прізвище?..
– Довгеля, – підказав брат.
– Так, справді, - лепетів я. – А потім поїхав додому й дорогою помер.
– Варвара сказала сущу правду, вона не вміє брехати, – мовив брат. – У нього виявилися сухоти, він лікувавсь у Почепі, а потім поїхав додому, завернув до свого улюбленого дуба, біля якого покаянно молився ранками, і на тому дубі й повісився. Візниця чекав його з повозом на дорозі, а що пана довго не було, пішов на розшуки і зняв його із шнурка вже цілком неживого.
Я відчув запоморочення в голові, аж мусив приплющитися.
– То що, кластимеш і далі своє писане лайно? – їдко прозвучав у мороці хрипкий сип Івана Михайловича.
Тоді я розплющився й сів. І переді мною постала скривлена, спотворена, перекособочена, багряно-сіра машкара, яку перерізувала навкіс мертва півусмішка, і якось так падало освітлення чи це творилося від запаморочення мого, але зуби тієї почвари стали смоляно-чорні, а очі криваво-червоні, ніби палали вогнем, а волосся здиблене. Але ні, просто Іван Михайлович у черговий раз викидав із себе трубні звуки, які я таки ніколи не назвав би реготом, бо не сміятися, а ридати треба.
– Скажіть мені, Іване Михайловичу, – прошепотів я. – За що ви всіх нас ненавидите?
Сміх миттю обірвався. І я побачив, що почвара, яку вважав своїм братом, почала рости, як тісто, тільки напрочуд швидко. Брат підводився, а за мить його громіздка постать у брудній, розшарпаній одежі почала ще більше розбухати.
– Хочеш знати, чому ненавиджу наш рід, що його бажаєш звеличити своїм дурним писанням? – пролунав цілком тверезий і ясний, без хрипоти голос, який чим далі звучав, тим більшої пристрасті набирав. – А тому, що він темний, як і наше прізвище про це вістить. А тому, що прадід наш пішов за тим, кого й досі проклинає свята церква, отже, й сам проклятий, бо зрадив государя, а відтак став Юдою. А чим ліпший за нього дід, котрий власного батька, який він там не був, виказав гетьману Апостолу, коли той таємно прийшов додому, і його тоді погнали до Сибіру, де він навіки й пропав, отже й дід наш – Юда! А чим ліпші за нього дядьки наші, які ладнали зраду государині імператриці, нашій благодійниці, хай і в спілці із царевичем, і виношували в своїх ідіотських головах порожню мрію про якусь там Малоросію – чи не Юди вони? І які вони там не були, але батечко наш богобоязливий продав таки власних братів, дістав тридцять срібляників, а ще й удавився як Юда. Всі Юди, всі! – його голос гримів, – усі прокляті, і ми з ними, бо їхні гріхи і на наших карках лежать, і ця печатка на наших плечах навіки залишиться! Признаюся, що і я, як і Петро, хотів писати історію нашого роду, але то була б така чорна книга, і що чорти б у пеклі руки собі потирали. А що знаєш ти, який удома ніколи не жив, хіба в дитинстві, а потім наїжджав сюди гостем, про нас усіх? І чи маєш право й совість псувати папір? Їдь додому, біжи й спали свою мазанину, щоб і попелу не залишилося! Бо всі прокляті, всі, навіть той наш ніби благочестивий єпископ, бо й він ладнав із братами конспірації, отже й він Юда! Юди, Юди, Юди! – горлав брат уже цілком несамовито, і я також цілком несамовито зірвався з місця й побіг, б’ючи долонями об двері, які начебто залишив привідчинені, але всі були приплеснуті, а ззаду лунали якісь вигуки, крики, трубні звуки, радісні й жахкі верески. Я ж біг, осліплий від жаху, сліз, урази, і коли вискочив на ганка, сонце вдарило мені у вічі, і я побачив свого коня, на якому сиділо кількоро дітей Івана Михайловича, які й ганяли його двором. Побачивши мене, вони миттю з коня попадали, як гнилі груші, і я знову уздрів, як розбігаються двором, ніби величезні, барвисті миші, малі чоловічки, тонко й пронизливо верещачи. Але не було ані часу, ані снаги зважати на них, я ринувся до коня, скочив у сідло і помчав у розхилені ворота. А наді мною засвистіли грудки, хоча ні, не грудки, а каміння, бо один важко гупнув мені у спину. Кінь летів, перетворившись у струну, а я ридав, струшуючись і від ридань, і від кінського скоку – світ переді мною розлився, розплився, покрився кривавим туманом, і не тямив я ані куди їду, ані по що. Здавалося, за плечима колотиться червоно-чорна пітьма, і ця пітьма доганяє мене, хоче схопити за карка, тягне кощаві пазурячі лапи, а в тій пітьмі й досі трублять роздерті у сміху чи жахливому крику роти, улюлюкають, верещать і свистять, наче жбурнуті із пращ каменюки, в яких раптом повиростали крила – ось яких вовків випустив услід за мною півзбожеволілий брат мій. Я навіть чув, як вони біжать: тупотять сталевими лапами, наїжили, як їжаки, сталеву шерсть, чорнотілі, з розхиленими червоними пащеками, з яких бухає вогонь і з так само палахкими очима, зажерті, хижі, радісні, щасливі, а водночас повні зненавиді, залізні вовки мого жаху!