Скільки так безрозсудно мчав, не відаю, очевидячки, перестав поганяти коня, і він сам сповільнив хід та й пішов, зрештою, ступою. Коли ж сяк-так отямився, уздрів, що боже провидіння вивело мене на чудову, зарослу квітами галяву, посеред якої ріс крислатий, кулястий із простертими аж до землі гілками дуб. І останнє, що збагнув: здається, це той-таки дуб, до якого приходив молитися батько, і на якому, зрештою, Й завершив своє життя. Я півнепритомно зліз із коня і подибав мертвими ногами, але, не доходячи дуба, зваливсь у траву, на короткий час покинувши цей світ, тобто втративши тяму.
Опритомнів од того, що кінь лизав мені лице. З натугою сів і просидів якийсь час, доки перестали густи в голові джмелі. Тоді вирішив на цій галяві передихнути, щоб привести до ладу розбурхані думки, адже стільки несподіванок і разячих новин відразу звалилося на мене. Отож розгнуздав коня і пустив його пастися – це була вивчена й спокійна істота і її при пасінні ніколи не сплутували – сам же пішов обдивитися дуба. Звісно, ніякої певності не мав, що це батьковий дуб – стільки було в цьому лісі подібних галявин і подібних дубів!
Але це не мало істотного значення, важливо, що саме в подібному до цього місці знаходив притулок покійний батько, втікаючи від світу, щоб на самоті помолитися Богу. І я тепер міг достеменно збагнути чому: довкола жив розлитий, наповнений сонцем, густим повітрям та тонкими квітковими запахами спокій. І саме це допомогло й мені, бо таки здолав, завдяки йому, власні розбурхані почуття і зміг сяк-так зосередитися, а передусім отямитися.
Інформації й справді було багато, при тому разючої. Відтак, перше: чи правдива вона? Гадаю, що так, але зумисне очорнена, скривлена й подана примінено до поглядів та думок Івана Михайловима. І мені подумалося: так само, як цей дуб серед галявини можна по-різному сприймати вранці, вдень і ввечері, або ж, коли він той, на якому повісився батько, або не той, так само по-різному можна тлумачити ті ж таки реальні факти, адже вони завжди вдягаються в одежу сприймання їхнього тлумача – це річ безсумнівна. Отже, виходило те, про що я думав, – ніби мав попередження собі, коли їхав через ліс до Івана Михайловича, і кінь мій стривоженої зупинився. Це значить, що звір, якого відчула чутлива тварина, був мисельний, але це справді хижий і небезпечний звір, який завжди оживає, коли дивитися на світ через задимлене скло. Іван Михайлович через таке скло й дивився. Отже ми, троє братів, таки писали (в розумі своєму, чи на папері, чи в почуттях, не має значення) три цілком одмінні книги про один і той-таки предмет – рід наш. Петро Михайлович подавав ніби офіційну його версію, значною мірою убілюючи й опускаючи неприємні чи неприйнятні йому факти. Історія вийшла, треба сказати, суха, вигладжена й малоцікава. Іван Михайлович уклав у своєму умі, як він назвав, чорну книгу роду – у нього всі були юдами, отже, й виходила мішанина: засуджуючи тих, котрі повставали супроти тиранії над рідною землею, він однаково засуджував і тих, котрі тиранію захищали, тобто стали її вірними підданими, цілком не беручи до уваги того факту, що кожен із них чинив чесно і відповідно до своїх переконань. Існує, як уже казав, і цю думку висловлював і Петро Михайлович, Богом визначене природне право кожного народу жити своєю, також Богом наданою, волею, отож чи є зрадою боротьба за цю свободу? Кожна нормально мисляча людина скаже, що ні: і звір захищає своє лігво з дітьми, і пташка своє гніздо, а коли вони напасника поранять чи вб’ють, то – не злочин, а акція захисту – така річ, до речі, відбита і в праві. З другого боку, той, котрого родича чи близького собі, звір чи птах поранив чи забив у захисті, бачить від них небезпеку й для себе і прагне того звіра чи птаха знищити чи посадити у клітку, щоб вільно панувати в просторі, де ті раніше жили. Отже з природних меж такі речі не виходять. Відтак оцінка події вийде цілком суперечна у звіра та птаха чи в того, близького якого ті забили, захищаючись. Петро Михайлович у перипетії такої боротьби ніби не входив, але писав цю історію в умі – можна вважати, що він був на позиції того, хто своє гніздо захищає. В Івана ж Михайловича все змішалося: він засуджував однаково й мисливця, що вбиває звіра чи птаха та їхніх дітей і звільняє від них для себе простір, а водночас і самого звіра чи птаха, за те, що вони оборонялися. Яка ж має бути моя позиція? Очевидно, в такому постулаті: "Пізнати – це зрозуміти", – саме це я й хочу покласти каменем під свою мислительну споруду, хоча, коли казати правду, мої симпатії на боці звіра чи птаха, котрі захищають свої лігва ти гнізда. Таким чином, і я, як Петро Михайлович, не вважаю зрадником ані гетьмана Івана Мазепу, ані його палкого й вірного прихильника, свого прадіда. Але чи й справді дід наш, Петро Григорович, доніс на власного батька, коли той таємно прибув на рідну землю побачитися з родиною? Ця річ була для мене цілковито нова, при тому нестерпно болюча, адже тут порушувалася одна із десяти господніх заповідей: шануй батька свого. На жаль, тут я не встиг розпитатися в брата, єдиного носія інформації, бо той став несамовитий і не до розпитів було. Але він сказав: виказав гетьману Апостолу батька. Отже не Таємній канцелярії, як робилось у подібних випадках, тобто не державній інституції, супроти якої прадід був вороже настановлений, а поділився зі своїм родичем, одруженим на рідній сестрі прадіда, відтак за межі родини інформації не виніс, її виніс той, котрий раз зрадив свого володаря, Івана Мазепу, завдяки чому й сам став гетьманом, отже зраджувати живу частку того володаря, прадіда нашого, було для нього в порядку речей: мав уже іншу до попередньої систему думок. Окрім того, прадід прибув у Гетьманщину не тільки заради побачення з родиною, був він не сам і мав до гетьмана таємну місію від Пилипа Орлика, а отже дід мав його привести до Апостола. Чи був дід при цьому Юдою? Очевидячки, ні, він бажав порадитися із родичем-принципалом, адже сам зробився його живою часткою – прибічником, – ось у чому складність! Можливо, й те, що Апостол заарештував прадіда, стало для діда несподіванкою, але й він, і гетьман вже були людьми половинчастими: частина думок і серця – на боці тих, котрі боролися за свободу своєї землі, а частина вже – рабська, на боці поневолювачів; інакше жити і встояти в тому світі, щоб здобути собі місце під сонцем, не могли. Але великий, з десяти найбільших, гріх дідом було учинено, більше того, саме в той час він і дістав від Апостола слободу, яка потім стала Лісовичами, чи не було то сатисфакцією за батька? Як би там не виходило, дід зрадив не так батька, як самого себе, тобто дав перевагу в своїй душі рабу, а не войовнику за свободу, лицарю та воїну – ось що зумовило душевне сум’яття, яке не покинуло його до смерті, бо в його душі точилася постійна війна тих суперечних начал. Отже, коли він і був Юдою, то тільки тією мірою, що вірно служив справжньому Юді, відтак, не сказати родичу чи зверхнику про батька не дозволяла йому честь слуги чи підлеглого, – це в тому випадку, коли він прадіда й справді виказав. Але могла бути й інша ситуація: батька дід вивів на Апостола, бо той мав місію посланця. Отож дід може називатися Юдою тільки через те, що вибачив Апостолові зраду, тобто знищення посланця, що засуджується мораллю цього світу, більше того, взяв у нього сатисфакцію – місце під сонцем, а не прийшов до нього із мечем помсти, як достойний син. Дядьків моїх юдами назвати не можна тим більше, адже вони були з тих, котрі боронили власне природне право. Новиною для мене було те, що їхні думки цілком поділяв і найстарший брат, єпископ Йоасаф. А що це свідчить? А те, що з чотирьох синів нашого діда тільки один виховав у собі раба, три були волелюбні й одномисельні – чи не є це образом дідової душі?