Їхав, похитуючись і прислухаючись, як покльовують покрівлю коляси залізними дзьобиками прозорі, але всежерні тільця водяних істот; очі мої стали невидющі, а побіч схлипували, спалахували, як жмури на плесі, ясні вилиски клавесинних акордів, від яких відчув я просвітлений екстатичний спокій, своєрідну химерну знесеність – здається, саме таке почуття називають щастям…
Кожна тверезо мисляча людина може резонно відзначити в моїх діях наявність абсурду. Адже ламав кар’єру, бо коли б не кар’єра, тобто намагання доступитися у світі достойнішого місця, навіщо була б та служба?
Маєток давав достатні засоби до існування, тож офіцерська платня не складала мені конечної необхідності; потяг до військових пригод у мене невисокий, а героїзм у битвах я виявляв, як уже зазначалося, більше з відчаю, ніж натхнення; військове товариство було немиле мені; бажання бачити чужі краї та невідомі житейські терени, властиве юному вікові, було задоволене більше потреби, отже, кар’єра – єдиний стимул, адже давав можливість просуватися, а що був я здібний, освічений, дисциплінований, зібраний, то міг би дослужитися не тільки полковницького, а й генеральського чину (в тридцять три я уже майор); отже, чому було так радіти, позбуваючись житейських можливостей чогось досягти, тобто мети? Але я увіч радів, більше того, був щасливий від здобутої свободи; ніхто вже не зможе мною командувати, нікому я не підвладний! І як не дивно, яка не була гидотна погода й важка попереду дорога, я відчував щастя і міг із легким серцем наповнюватися чудовою музикою, хай і уявно витвореною. А ще в глибинах передпочуттів невідь-чому був переконаний: попереду чекає мене якась таємниця, а всі оці мої абсурдні дії для чогось-таки необхідні. Те «щось» у певний спосіб було зв’язано із покійним братом Петром Михайловичем. На його похорони не встигну напевне – мав з того жаль, а ще більший через те, що відчуття дорогої втрати поглиблювалося каяттям: не знайшов ані можливості, ані часу із ним побачитися для контакту сердечнішого і глибшого. Річ у тім, що саме цей брат був для мене ідеалом (за винятком його пристрасті до спиртного), мені завжди здавалося, що ніби ступаю в його сліди, захоплював його героїзм, відданість поняттям честі та обов’язку, його совістлива вдача, але, як говорилося, до решти я його не збагнув, отож після тієї останньої зустрічі, коли він, сидячи за столом, як крижана брила, проголошував дивні й суперечливі звичному думанню речі, відчув до нього поблажливу жалість, бо коли раніше він ступав твердим кроком по тверді, по втоптаній дорозі, то потім ніби звернув із неї і поклав перейти болото, що пожерло ту дорогу – це йому, зрештою, так і не вдалося. Здається, саме в цьому й була таємниця, до якої я прагнув; раніше, в останню нашу зустріч я не був ще готовий до максимально відвертої із ним розмови; отож, можливо, ті дивні слова, що вразили мене, були з його боку пробним камінцем, кинутим у мій бік, але той іще цілі не знайшов. Мав також підозру, що найстарший наш брат Іван Михайлович у звідомленні про Петровий кінець сказав якусь неправду, і що та неправда була результатом їхньої людської непогодженості, коли не сказати – ворожнечі. Із родинних переказів я знав, що в дитинстві (різниця між ними була в два роки) вони часто билися й цілком не відчували братерської поєднаності; зрештою, сварки поміж ними були річчю ледь не щоденною. Пізніше, коли Петро Михайлович воював, Іван Михайлович служив у цивільній службі, військову оминувши, – і брати знову-таки зв’язку поміж себе не мали. Але покинули службу, хоча й не одночасно, й вернулись до своїх маєтків, які потребували не чужого догляду, а безпосередньо власників, і між ними знову-таки постали ворожі стосунки. І то через то, що Іван Михайлович, як старший, забажав, щоб вони обмінялися виділеними їм батьком частками, але Петро Михайлович те відкинув і на вимогу старшого брата не погодився. Закону тим не порушував, але порушував звичаєве право, за якими старший брат міг вимагати в молодшого такого обміну. Це стало першим перепинним каменем поміж ними, а другого поклав я, легковажно доручивши саме Петру Михайловичу опікування своєю часткою, поки я на службі, а Іван Михайлович на те образився, бо вважав, що опіку мав передати йому. Але вчинив я так не зі своєї волі, а з волі тоді ще живої нашої матінки, яка своїх дітей добре знала, відтак вважала, що Іван Михайлович (до речі, її пестунчик) за своєї крутої вдачі зловживатиме, як управитель моїх маєтків, а Петро Михайлович за виняткової своєї чесності того не вчинить ніколи – мушу признатися, що покійна матінка мала тут повну рацію, а про мене так дбала, бо я був мізинчик, наймолодший, а отже, за її логікою, потребував опіки цілком надійної, отож і турбувалась у цій справі так запопадливо. З тієї причини Іван Михайлович на мене не гнівався, ми з ним продовжували чемно листуватися як брати, він добре відав, що саме з волі матінки я передав управління Петру, але Петра Михайловича зненавидів ще більше, бо вважав і висловлював це вголос цілком афектовано, що він зумів підсипатися до матінки і вмовив її вчинити саме таке, за висловом найстаршого брата, неподобство. Цікаво при тому, що з Петром ми листувалися на тому ж півофіційному рівні, що і з Іваном Михайловичем – тобто це були формальні відписки близьких родичів, яким нічого сказати, окрім сповіщень про господарчі справи, рахунки, потреби – душ один одному не виливали, хоча до Петра я ставився з невимовно більшим пієтетом, як до Івана, що було, певною мірою, й несправедливо з мого боку, бо саме Іван Михайлович турбувався моєю освітою, доглядав мене в Петербурзі, стежив за моїми успіхами, наймав учителів, щоб підтягти мене, і заміняв, по суті, батька, а брат Петро участі в моєму вихованні не міг узяти ніякої, перебуваючи у безконечних військових походах. Отож сповіщення про чортів, які нібито забрали Петра до пекла, могло бути ще одним причинком до історії їхньої ворожнечі. Я на те сповіщення жахнувся, але в глибині душі не пойняв йому віри; власне, не так: вирішив, повернувшись, все перевірити, розпитавшись у сестри Варвари, яка жила з Петром Михайловичем в одному домі, а ще безсторонніх людей. Додам до того, що матінка таки виявила велику мудрість, доручивши управління моєю часткою Петрові Михайловичу – він із тієї частки не зужив на себе ані копійки, і я не міг тут нарікати: Петро й справді був людиною високої честі, а чи ж чорти, якщо вони є, такими цікавляться і чи мають до таких владу й силу? Правда, вада була й немала – саме оті запої, а отже й білу гарячку дістати міг, а це значить: був грішний як усі, а закони божого суду безздогадні. Це було перше, що розпалювало мою цікавість для розгадки тієї таємниці, яку прочував.