Складні це речі, я більше намацую їх інтуїтивно, аніж віщу напевне, бо мушу блукати у тьмі незнання. Водночас, знаю інше: все в цьому світі незвичайно химерне й незмисленно пов’язане, отже й кожен факт, про який довідуємося, може бачитися із різних ракурсів та підсвічувань, а правдешня сутність його, як правило, для людини зчаста захована, отже перебуває хіба в божому віданні.
А тепер про батькове братопродавство. Андрій та Григорій Михайловичі, як сказав, не були юдами, навіть переступниками присяги, даної російському престолу, бо учинилися прихильниками спадкоємця того престолу, а це не зрада, а змова. Батько ж наш, людина виняткової честі та ретельний виконувач доручених собі завдань, не міг не відчувати душевної незлагоди від того, що знає про законопереступні діяння братів і тримає це в таємниці, тобто хоча й відмовився від участі в їхніх справах, пасивно був таки на їхньому боці, що суперечило системі його настанов – ось чому так запізно їх виказав і тільки в конфіденційній розмові із царем – як на сповіді, хотів звільнити душу і не задля винагороди те чинив, а з обов’язку даної ним присяги, а обов’язок він ставив над усе. Але Юдою він став. Чому? Ним зробив його цар, бо тридцять срібляників йому видав, хоч батько того не просив, більше того, прив’язав його до них. Саме тому Михайло Петрович згодом за безцінь продав того нещасного для нього маєтка і втік назад додому. Очевидно, розум у царя був, певною мірою, диявольський, адже це він, государ, зруйнував батькову душу, тим більше, що брати його не розділили участі Христа, тобто покарані не були. Чи ж був він без вини винуватий? Ні, винуватий був, закон родинної єдності у людській моралі завжди ставиться вище потреб та законів державних, а поняття братньої спілки та солідарності стоїть непорушним її, моралі, постулатом. Батько чудово це розумів – ось що повело його в петлю, інакше цієї проблеми вирішити не міг. Бувши важко хворий сухотами, і без того невдовзі помер би, але тоді не здійснився б акт каяття. Отже, його самогубство й стало таким каяттям, як стало воно і в справжнього Юди. Чи прийнято це каяття чи ні (у справжнього Юди – ні), знає хіба сам Бог.
Ці думки привели мене до сякої-такої рівноваги душі. Додому повертатися не хотів, бо Варвара відразу ж помітить: щось між мною та братом сталося особливе, а саме її, із жалощів, я волів би відсунути від цих переживань – не для жіночих умів та зваг це речі, вони цілком належать чоловічому світу.
Лежав у траві, дивлячись у небо, і мені прийшла думка: піти, повернувшись, вночі на горище, де стояла астрономічна труба, аби на собі перевірити, що міг бачити через неї батько і чому це заняття так його вабило. Зараз же наді мною розіслався яскравий чистий блават, і в ньому натхненно дзвонила сіра грудочка – жайворонок. Спробував уявити, як приходив востаннє сюди мій батько, намагаючись з'ясувати, що саме міг тоді, перед смертю, відчувати. Але це мені не давалося, хоч знав, про що міг думати; сам же я надто вичерпаний і пережиттям, і власними гадками, які випили мою енергію, а власне мене самого. І, заколисаний мірним шелестом дубового листя, тим шелестом, який завжди присипляв сестру мою Варвару, ще дівчинку, а також невгамовним дзвоном небесного співуна, я заснув, поринувши в сірі хвилі, що покрили простір. І побачив батька, який лізе на стрімку голу стіну, з-під рук та ніг йому осипається каміння, однак уперто долає скелю, п’ядь за п’яддю підіймаючись і не помічаючи, що вгорі, майже на вершку, в улоговині між каменю лежить, скрутившись, величезна змія, яка вже почула батькове наближення і сторожко звела бридку голову, вистрілюючи з розтуленого рота роздвоєним язичком. А батько ліз і ліз, обличчя мав мокре від поту, який стікав по лобі й щоках струмками – звисали краплі і з підборіддя. Дивне було й те, що бачив його обличчя, але рис вирізнити не міг, і це тому, подумалося, що по-справжньому в моїй пам’яті вони не збереглися, а жодного портрета після себе, як дід, не залишив. Тобто це була людина без обличчя, бо ніби затуманилося, ніби ті струмки поту, відразу ж, випаровуючись, покривали його туманним флером, з якого проступали не очі, а нагад про очі, не ніс, губи, підборіддя, а нагад про них, отже, це було обличчя взагалі, а не неповторно його власне, і ось побачив, що батькова рука тягнеться до малого куща, що витинався зі скелі, намагаючись схопитися за кореня, випнутого з каменю, – саме біля того куща й лежала гадюка. І вона ще вище зняла голову й зашипіла – тоді батько її й побачив. І в нього жахно розплющилися очі, рот розтулився, і звідти вирвався дикий крик, а рука відпустила корча, батько схитнувся всім тілом і з довгим протяжним стогоном почав падати, розкинувши руки й ноги, донизу. Впав, але не вбився, лише закривавився, ушкодивши руки й ноги. І я прискочив до нього, намагаючись допомогти звестися чи підняти його. Але мав непомірну вагу, ніби був із заліза, і не міг ним двигнути, відтак із жалю та відчаю заплакав.