Повернувся додому під вечір, коли почали западати сутінки. За цей час устиг отямитися настільки, щоб могти почуттями керувати.
Варвара зустріла мене похмуро.
– То що виїздив? – спитала, ніби й байдуже.
– Як завжди, – майже весело сказав я. – Гадаю, більше мені їздити туди не варто.
– Тоді приїде до тебе, – спокійно сказала сестра. – Він скажений, але не злий.
Однак я такого поблажливого визначення після того, що сталося, не поділив би.
– Забула тобі сказати, – мертвим голосом мовила Варвара, – щоб не розпитував у нього про батька, він тоді несамовитіє.
– Але ж чому? – спитав я.
– Сам знаєш, – коротко буркнула й повернулася, щоб іти, але вчасно схаменулася. – Вечеряти будеш?
Я зчудувався: невже знає, про що говорили з братом? Коли ж знає, чому не здогадалася, що брат навряд чи мене гостив, отже, від ранку я й ріски в роті не мав, якщо не рахувати ягід, яких трохи зібрав у лісі.
– А як думаєш?
– Думаю, що голодний, – незворушно сказала сестра.
– Тоді нічого питати, – не зовсім чемно кинув я.
– Сама тобі подам, – сказала Варвара, очевидно, хотіла зі мною порозмовляти. – В кабінет чи в їдальню?
– В кабінет, – відказав я, плуганячись через залу, ноги були пудові, ледве ними двигав.
Принесла молока, сиру зі сметаною, шматка запеченої курки, масла та хліба. Я це вмолов зі спритом, тоді як сестра нерушно стриміла в кріслі біля столу, поринувши в напівтемряву. Я ж, поки їв, не вимовив і слова, мовчала й вона.
– А що, більше поїсти нема? – спитав, утираючи рушником рота й руки.
– Зараз принесу, – відгукнулася і неквапно подалась із кабінету.
За якийсь час принесла тарілку холодцю, ще шматка курки і вдруге наповненого молоком кухля. Я вмолов і це.
– Після лісу їсться, – сказав, мов вибачаючись.
– Чого так пізно? – спитав із темені прісний голос.
– Проїхався лісом, вибирав дерева, хочу дещо прибудувати. Але вона на мої брехні не далася.
– Брат розповів про батька? – спитала зморено, власне не спитала, а поклала інтонацію посередині між запитанням і потвердженням.
– З чого взяла? – буркнув я, догризаючи куряче стегно.
– Бо на тобі лиця нема, Тодосю, – мовила жалібно, і я почув, як у півтемряві щось захлюпало.
– Чого ти? – звів голову.