– Ми тебе від того берегли, – сказала, хлипаючи, сестра. – Ти в нас найменшенький, тож вирішили: хай цього не знає.
– Хто це – ми?
– Всі ми, брати й сестри. І Іван, і Петро, й Олександр.
– Отже, всі повинні знати, а я ні?
– Еге ж, – з плачем видихала Варвара. – Знаємо це мимоволі, а ти можеш чистий залишитися. То він розказав?
– Розказав, – буркнув я. – І добре зробив! Бо те, що є, те є, і ніде дітися!
– Еге ж! – схлипнула сестра. – Так мені чогось жаль батечка, такий він добрий був, такий… – і вона заридала.
– Гаразд, сестро, – мовив я. – Всі про це знаємо й досить того!
– А тобі його не жалко? – спитала сестра.
– Не знаю, – чесно признався я. – Майже не знав його. Але по-людському – жалко.
– А мені ще й досі пече, – сестра схлипувала, але вже втирала сльози.
– Ради нема! – трохи жорстко мовив. – До речі, а його астрономічна труба дуже запилена?
– Коли поїхав ти, печально мені стало, – мовив голос із темені. -То я й полізла на горище і все там пообтирала. Навіщо це тобі?
– Не знаю, – буркнув. – Хочеться ближче глянути в небо.
– Думаєш, він там? – майже пошепки спитала.
– Не знаю, – мовив. – І ніхто цього не знає.
– Що ж хочеш побачити?
– Себе, – сказав. – А може, себе в ньому.
– Еге ж, – знову схлипнула в кутку. – Так часто відчуваю його в собі…
Отже вона мене ніби й розуміла. Дивно, але ж і я бажав приховати від неї ту страшну правду. Приховати від тієї, котра, може, найбільше про неї відає.
– Втомився я, – сказав. – Ходи й ти спати, сестро!
– Коли ж дивитимешся в трубу?
– Серед ночі. Якщо прокинуся.
– А коли не прокинешся?
– Тоді в трубу ніколи не дивитимусь.
– Тато теж прокидався серед ночі, - повіла печально сестра. – Тихесенько так вставав і навшпинечки виходив. А я завжди те чула. І мені дуже не хотілося, щоб він дивився в ту трубу.
– Чому ж? – спитав.
– Не знаю! Боялася! А чому боялася, не відаю.
– Отже не хочеш, щоб і я дивився на небо?
– Так! – видихла сестра. – Краще б не дивився. Бо часом… часом і за тебе страшно стає…
Отже сестра не так знала, як відчувала: шлях, по якому ступаю, небезпечний. Але кожен воїн, котрий одяг бойові риштунки, вже тим прирік себе на небезпеку і має бути готовий рішуче і без озирок стати на прю! Звісно, коли він не боягуз…
Прокинувся серед ночі через те, що сни мої раптом ніби поперерізалися ножем. Не відаю навіть, що снилося, миттю про те забув. Не було й млявості, як буває, коли невчасно прокинешся, відчув себе свіжим, наструненим і цілком відпочилим. Отож тихо звівся і, ступаючи навшпиньках, пішов без свічі в сіни, де стояла драбина на горище. Не знаю, чи прокинулася при цьому й Варвара – зараз було байдужки. Тихенько, аби не рипіти, піднявся нагору і, витягши руки, щоб не наткнутися на щось, рушив до комірчини, в якій стояла рура. Двері комірчини були відчинені, я зайшов до середини і всів у крісло, яке стояло якраз проти труби. Рура висовувалася у засклене віконце, крізь яке просівалося кволе світло – ніч була зоряна, але безмісячна. Притулився оком до окуляра, і небо різко до мене наблизилося, а зорі побільшали. І я раптом збагнув, якого інтереса мав батько, коли самотньо між ночі вдивлявся в ту засипану небесними тілами безмеж. Адже перше, що відчув – це був жах. Жах, що тому безмежжю немає кінця, а це і є те, чого мозок не може сприйняти, адже звик жити у світі початків та закінчень. Тут же ані початків, ані закінчень, відтак сприйняв і зрозумів, що безмежжя – це і є ніщо, а водночас усе. Неначе впливав у те незбагненне ніщо, тямлячи, що ніколи його не пізнаю. Так само ніколи не пізнаю й усе. Отже, мозок наш – маленька свічечка у безчасній і безконечній темряві, яка горить аж вельми короткочасно, а коли догорить, зникає вона, а не темрява, бо темрява, як і світло, так само безмежна і значить ніщо і все. Ось для чого, подумав я, запалено оті зорі – всі вони дочасні свічки, але без них не було б ані неба, ані відчуття безмежності, ані дивного й непідвладного розумові потягу в те небо. Відтак не було б Бога, а без нього наші пристрасті не відбулися б. Отож не тільки Бог творить і запалює наші короткосвітні свічечки, але й їхнє світло творить і запалює до чину Його. Відтак ми з ним – одне ціле: він у нас, а ми у ньому – ось для якої вісті послав свого Сина. Той прийшов, а ми його розіп’яли. Але й він, і той, котрий його послав, чудово відають: не його ми розіп’яли, а себе. Не йому вчинили мордування, а собі; не його послали на смерть, а вмерли в собі. Саме тому він воскрес. Воскрес, але це не він воскрес, не може бо вмирати й воскресати безсмертний, а воскресали ми в ньому, а отже в житті. Відтак його життя на землі – це образ життя всіх живих та сущих у світі, а коли так, його, життя, треба перейти, як це й призначено кожному. Кожен із сущих запалює та гасить свою свічу сам, хоча призначено творити це Богові. І в цьому немає нічого абсурдного, адже ми частки його. Зрештою, й абсурд життя – ніщо інше, як частка його незбагненного, вічного розуму. Отож упокорися духом, комашко мала, мислячий очерете! Бери на плечі хреста і йди на свою Голготу. Побіч тебе розіпнуть злодіїв: один дістане волю, а інший з тобою помре. Один покається, а інший – ні, і це значить, що все почнеться спочатку, адже кожен початок витікає з кінця. І в цьому великому колі, що вічно обертається, ти, комашко мала і мислячий очерете, твори й живи, як хочеш, і ніхто ніколи тебе не покарає, бо покараєш і судитимеш ти себе сам, адже ти – частка його. Одне бережи і плекай: не втрачай тієї частки. Бога заради, не втрачай! Інакше світлі первні душі не виплетуть ще однієї лунки в безконечній сітці світу та всесвіту нашого!