Такі дивні думки навідали мене тієї ночі, і, я був цілком певний, що то не мої думки, а мого батька, адже для того, щоб їх дістати, він і наближався, за допомогою астрономічної рури, до неба, аби ті думки там прочитати.
Варвара як у воду дивилася: Іван Михайлович невдовзі явився до нас, добрий і благодушний, як Бог, вибачився за свою несамовитість, попобивши себе в груди і добряче себе пошпетивши, – ще несподіваніше було, що відмовився від вигідної для себе оборудки з тієї причини, що я мав понести втрату при ній, а меншого брата, як старший, він кривдити не може, бо заміняє мені батька, відтак по-батьківському й ставиться. Через те запропонував зміни в оборудці, щоб наші інтереси задовольнилися порівну. Ця доброта Івана Михайловича була така несподівана, що Варвара пустила сльозу, а я не міг його вибачень не прийняти, тим більше, що хотів розпитатися про діда, тобто про те, чи можна його вважати батькопродавцем, адже в тому місці прочувалася неясність. Іван Михайлович сам заговорив про діда, ніби вгадуючи мої запитання, признавши, що з дідом він під лихий настрій таки перегнув: Юдою Петра Григоровича назвати важко, адже він тільки оповістив про прихід свого батька Данилу Апостолу, при тому на вимогу самого прадіда, бо той не тільки бажав побачитися з родиною, а мав до Данила Апостола свої конфіденції чи ж якісь передання від Пилипа Орлика. За те Апостол прадіда й заарештував, бо вони з гетьманом гостро посварилися, предмет сварки йому, Івану Михайловичу, невідомий, отже дід у засланні свого батька до Сибіру і в смерті його винуватий не був, хоч, може, офіційно цей факт і використовувався як позитивний, але то чинилося із засад тактичних.
Це пояснення відповідало тим думкам, які я передумав біля батькового дуба, тож, сказати по-правді, мені значно відлягло від серця, адже із вовків, що їх погнав за мною любий мій брат, котрий заміщає мені батька, саме цей видався мені найстрашніший, і це тому, що батько був породженням іншої епохи, коли Гетьманщина згинула, отже щодо неї зобов’язань честі не мав; дід же мав, окрім того, дід зраджував не братів, що в природі часто трапляється через природну ворожнечу на конкуренційній основі, а батька, а це вже річ у моралі недозволена. Правда, останнє міркування Івана Михайловича, що батькопродавство все-таки використовувалося із тактичних міркувань частково чорної тіні із діда не знімає, отже, до кінця цього найстрашнішого вовка не вбиває, і прикрий осад на душі все-таки залишався. Річ у тім, що мені органічно бридке поняття зради, вважаю це найгіршим із гіршого, і тут з собою нічого вдіяти не можу.
Ми пригостили Івана Михайловича обідом, за яким він не вжив ані краплі хмільного, тоді як я вжив, щоб припекти отого сірого камінчика в грудях. За обідом Іван Михайлович знову торкнувся пекучої теми про діда і звістив, що Апостол, гетьман, заарештував прадіда з міркувань політичних: нібито Пилип Орлик виступав конкурентом Данила Апостола на гетьманську булаву, а в таких випадках всі правителі світу бувають нещадимі. Загалом, це місце темне, сказав брат, і хто зна, чи колись проясниться, – речі це вельми потайні, але коли я бажаю, лукаво сказав брат, то можу в тому покопатися. Звісно, він чудово знав, що копати я можу, а викопати щось таки не зможу – і це було як фальшива мапа при пошуках скарбів.
Розійшлися ми цього разу з братом мирно, навіть обійнялися на прощання, але коли я стояв на ганку й проводжав його очима, мені на серце найшла стума, яку вже не міг погасити до кінця дня, а це значило, що своїх вовків, випущених проти мене, Іван Михайлович із собою таки не забрав.