Глава 11
ХЛІБ ЖИТТЯ. МАТІНКА
Досі я вів наш родовід, як це водиться, за чоловічою лінією, бо жінки, про яких згадував мимохідь, стають, і це я також відзначав, чинником долі власних чоловіків, тобто інших родів, а ті жінки, що одружуються із чоловіками роду нашого, також натурально входять в історії своїх чоловіків, адже є їхньою нерозлийною часткою, хоча й поміж них не раз трапляються особи неординарні, як, приміром, обидві жінки дядьків, Андрія та Григорія Петровича, – їм я надав місця більше. Однак, із природного сентименту, своїй матінці бажав би виділити особливішу увагу, тим більше, що їй при такому чоловікові, яким був наш батечко, не раз доводилося утримувати родину й дім, навіть маєтка, самостійно, зокрема, це було і в той час, коли батька було заслано до Симбірської губернії, а ще більше після його передчасної смерті, коли вдовувала, а в неї на руках залишалася купа дітей, серед яких було двоє дорослих дочок, двоє дочок середніх літ і одна мала, як і я, тобто Парасковія Михайлівна. Іван Михайлович був натоді вже колезьким асесором, тобто цілком дорослим, його доганяв Олександр, а Петро із Семеном ще навчались у Кадетському корпусі. Я ж іще залишався вдома, хоч невдовзі мав вирушити туди ж. Смерть чоловіка важко вдарила по матінці, і вона довго не могла отямитися, багато й часто плачучи, часто – бо відвідувала могилу Михайла Петровича, а в літні місяці засипала її квітами. Але життя поступово брало верх, бо й клопотів у господарстві та і з дітьми було не в міру. Отож матінка активну жалобу змінила у статичну і переломним моментом у тому був описаний вище бал, на якому вона вперше, хоча із слізьми на очах, станцювала польку.
Для укріплення духу вирішено було поїхати до Києва на поклоніння мощам святих угодників печерських; для цього урочисто споряджено повоза, наповненого харчами і всілякими дарунками-пожертвами для лаврських отців живих, – і матінка рушила в дорогу, не взявши з собою мене, хоча дуже просився в ту поїздку, яка уявлялася чимось небувалим; можливо, матінка передчувала, що ця поїздка звільнення їй дасть, але Всевишній промисел готував їй випробування не менші.
На час поїздки матінка доручила управління маєтком, який був записаний їй за заповітом Михайла Петровича у дожиттєве володіння, згаданому вже Константію Петровичу Борозні. Я того Константія пам’ятаю, бо він носив особливі вусики, які були ніби приклеєні, і мені невідь-чому вельми кортіло їх смикнути, щоб переконатися, чи справді то так. А ще він мав важкі повіки, через що дивився на нас, дітей, ніби презирливо, ми його не любили. А ще постійно носив при собі нагая, яким методично похльостував по халяві, ніби весь час себе підганяв, отже, відчував себе, як я тоді гадав, водночас і конем, і верхівцем. Цей управитель у час відсутності матінки прийняв утеклих із Смоленської губернії селян і поселив їх біля Лісовичів в урочищі Кулешівці. Нічого небувалого не вчинив, так робили малоросійські власники земель віддавна: мені доводилося читати в паперах Петра Михайловича дуже давні пункти договорів російських царів із гетьманом Іваном Самойловичем, отже ще з XVII століття, і там була стаття про заборону приймати таких утікачів, однак ніхто того артикулу, гадаю, не виконував, коли цей звичай дійшов до наших часів. Але у цьому випадку сталася трагедія. Втікачі належали поміщикові Жиркевичу, який, добре підпивши, разом із братом і двома прислужниками рушили розшукувати своїх селян – хтось їм доніс, що ті зупинились у Кулешівці. Отож замість того, щоб заїхати до панського дому й полагодити справу, вирішили таємно вночі наїхати на Кулешівку, а для підкріплення мужності везли із собою бочівку трунку, частенько зупиняючись і тим трунком підкріплюючись. Через це цілком не врахували, що селян більше, аніж їх. Очевидно, уявили себе шляхтичами-войовниками, які ще за Польщі мали звичай заїжджати збройно один на одного, отож оголили поржавілі шаблі, гукнули і з воланням увірвались у Кулешівку, яка спала мирним сном. Але, очевидно, вони добре в’їлися тим селянам, бо останні виламали кийки, схопили вила та рогачки і стали супроти героїчних напасників із загрітими лобами з усією несамовитістю людей, яким нічого втрачати. Відтак героїчні загріті лоби затріщали від кийкових ударів, а брат Жиркевича був проколотий вилами, після чого старший Жиркевич, власник цих селян, із слугами ганебно втік із поля бою, залишивши пораненого брата у ворожих руках. Там він і помер. Селяни, побачивши, що вони вчинили, перелякалися, зібрали пожитки й подалися у ліси, де за ними й слід загубився б, коли ж були недомисельні, далеко не побігли, їх прийняв інший поміщик, і вони гадали, що цього досить, – там їх згодом і похапали. Загалом, у селян, що жили поза Малоросією, була тверда й небезпідставна віра, що саме тут знайдуть вільніше життя.