Дорога, в яку пустився, була жахлива, не раз доводилося виходити з коляси (далі до мене долучилися й попутники), щоб полегшити коням вибехкатися з якоїсь баюрини: відтак і люди, й коні, й візниця, що безперестанку волав і люто ворочав в орбітах очима, й сама коляса обліпилася сірою плівкою багна. Мені, зрештою, до такого було не звикати, бувши військовим артилеристом, але інші, особливо жінки, від того стогнали і скаржилися. Але в кожного була нагальна потреба до виїзду і про неї кожен розповів: один поспішав на похорони, друга на родини, третя на весілля, четвертий – у нагальних службових справах, хоч у яких самих, ясна річ, не сказав – отже, всіх гнала нагальність, і я здивовано прийшов до висновку, що в мене була позиція найслабкіша: на добрий розум міг би саме тепер в дорогу й не вириватися. А що моїми діями керувала не логіка, а таки абсурд, то саме така поїздка давала мені особливе, так само абсурдне, задоволення, як це буває завжди, коли людині доводиться долати труднощі, бо саме в доланні труднощів є своя зарядна поезія. Більше того, я помітив, що подібне відчуває й наш візниця, який цілком перебував в екстазному натхненні – горлав на коней, часом і на нас, забувши про станову між нами різницю, аж доки я не гаркнув на нього по-офіцерському, після чого став обачливіший, відтак почав натхненно лаяти небо, дощ, дорогу, болото, власну долю, чого йому заборонити не міг; отож я знав, що і він і я в глибині душі щасливі, потрапивши в цей розлив стихії, води, розмоченої землі, піску, мокрих дерев, каміння, тобто безумство хаосу не раз викликає в людині піднесення бійцівського запалу. Щось таке відчував, коли візниця не без задоволення виганяв нас із коляси, і ми брели брудною калюжею, чи місили болото, чи й допомагали коням вибратися. Але коли дорога знову ставала приступна, я забивавсь у куток і не менш задоволено марив, згадуючи епізоди із дитинства, і небезпідставно думав, що масив таких спогадів укладається в людині без розумного відбору, а в хаосі – таки, залежно від ступенів індивідуальних подразнень.
Наприклад, найяскравіше запам’ятався мені епізод, коли в Лісовичі приїхали із Петербурга два мої старші брати, цього разу Іван та Олександр, а всього нас було п’ятеро: Семен, як я вже казав, швидко загинув по виході із Кадетського корпусу; Олександр був молодший Івана й Петра, але старший Семена; загалом перші три годилися мені більше в батьки, а не в брати. Отож брати з’явилися у розквіті своєї молодості, і я дивився на їхню столичну одежу, на особливу манеру поводитися, слухав, як вони закидали по-французькому, та й їхня російська мова була для мене вдивовижку, бо я, дитя, її тоді ще нітрохи не знав і чомусь вона здавалася мені химерно-смішною (пізніше помітив цікаву закономірність: великоросам так само химерно-смішною видається малоросійська мова). І ось коли з’явилися ці два красені-юнаки, ніби хтось дав сигнали по навколишніх сусідствах, бо до нашого дому не так поїхало, як посипалося, сусіднє панство, всі тодішні молоді дами з родичів чи знайомих у супроводі дам старших і батечків тих юних дам знаходили причину зробити нашій матінці свої візити, татусь наш на той час уже помер. Отож яскраво запам’ятався один напрочуд сонячний ранок, в який мене збудили горланням захоплені народженням дня півні, і коли я, сяк-так одягтись, видибав у парадну кімнату, то завмер на її порозі: у східні вікна потоками вливалися сонячні стяги, а за столом, за сніданком, сиділи веселі, розсміяні гості, і я тоді навіть образився, що мене не покликали, власне, забули покликати снідати; навіть матінка моя, яка після смерті батечка так рідко сміялася, цього разу також була усміхнена, розсміяні були й мої сестри, адже з’явилося тут і кілька молодиків-паничів, і я, завмерши вражено на вступі, помітив, що в усіх панночок та паничів блищали якимсь дивним, ясним, але з поволокою, вогнем очі, і стояв гул та щебетання від дівочих голосів.