Брат Іван у цей час обходив поза спинами дам стола, схилявся до тієї чи іншої, щось казав – по тому й зринав сміх. І мені самому стало радісно, що всі такі веселі, облиті яскравим світлом ранку, особливо, молоді, всі такі незрівнянно гарні. Відчував, що тут ховається якесь таїнство, але цілком не розумів яке – це розуміння прийде до мене ще нескоро, однак тоді очі в дам блищали справді магічним світлом, і я не міг того не примітити; і всі вони були настільки зайняті якоюсь незрозумілою грою, що цілком не помічали мене, самотнього і завмерлого, на порозі до зали, адже їм і справді тієї хвилі було не до мене. І я забув свою образу, а стовбичив, розтуливши рота, і мені й самому стало напрочуд радісно від їхнього щастя, бо це я, здається, вперше пізнав, що люди можуть бути щасливі; нещасливих людей же я бачив, хоч би матінку свою, коли помер татусь.
Незважаючи на ранній вік, було мені вісім чи дев’ять років, уже знав, що життя складається не тільки із системи речей, людей, тварин, рослин, води, повітря, землі та вогню, а й із системи таїн, які все це між собою з’єднують і в’яжуть, отож переді мною відбувалось одне із таїнств – це й заворожувало мене. Але був у тій ідилічній чи загадковій ранковій учті й дисонанс: брат Олександр сидів за столом цілком байдужий, спокійний та відсторонений, десь так, як між трави й квітів загублений ніж; він не сміявся, не розмовляв із дамами: хоч одна сиділа з лівої, а друга з правої руки й косили до нього очима. Мені навіть здалося, що він був, як зуб у яснах, котрий ось-ось має випасти.
Матінка мене нарешті помітила, загукала, запрошуючи до столу тим-таки дивним веселим та лагідним голосом; я підкорився, сів на вільне місце, і чар, якого пізнав так несподівано, пропав: сніданок став звичайним сніданком, а ранок звичайним ранком, що їх ми пережили безліч. По тому гості роз’їхалися, а ми сиділи на садовому ганку й дивилися, як розкішно цвіте наш сад, а він у той рік цвів по-особливому. Мова зайшла про одруження та заміжжя, що, мовляв, той має інтерес до тієї, а та заручилась із тим. Матінка сиділа, облита сонцем, замислена, впустивши очі, а на вустах її блукала трохи сумна всмішка. Відтак спитала:
– Чому не приведете мені дружин? Чи хочете віднайти їх тут?
Тоді Олександр Михайлович раптом устав, підійшов до ручки матінки, поцілував і, випроставшись та відкинувши помахом голови звисле пасмо, різко сказав:
– Дозвольте привести свою!
– Як? – зчудувалася матінка. – Вже одружився чи маєш наречену?
Олександр Михайлович зітхнув і мовив:
– Маю гріха, одружився без вашого благословення.
– Що ж тебе до цього приневолило? – згукнула матінка.
– Кохання, матінко, – строго сказав Олександр Михайлович. – Коли її побачите, все зрозумієте.
Матінка дивилася на нього з німим здивуванням, а тоді на її обличчя лягла та ж таки лагідна й трохи сумна всмішка:
– Тоді їдь скоріше й вези її сюди! Коли щасливий, зроби щасливою й мене!
Брат Олександр поїхав цього-таки дня, а через якийсь час привіз із Мінська свою дружину Антоніну Степанівну разом із її батьками Степаном Осиповичем та Катериною Петрівною, і те, як це відбулося, було смішне, веселе, але й прекрасне. Бо коли приїхала коляса, а ми всі висипали на ганок, побачили таке: Олександр Михайлович подавав руку кругленькій як бочечка дамі у мереживних одежах і такому ж капелюшку, по тому з коляси вистрибнув напрочуд рожевощокий дядечко, відтак, тримаючись за руку Олександра Михайловича, виступила на землю така прегарна собою особа, що і я зачудувався: була в чудовій сукні із короткими рукавами, на голові ексаваж, на руках – браслети, на пальцях – персні; і браслети, й персні палали вогнем; русяве волосся розвіювалось у локонах до пліч, а на обличчі цвіла розчудова всмішка – мені здалося, що саме та всмішка так прегарно й освітлювала її лице; очі ж синьо світилися, ніби надкоштовні камені. Молоді не так ішли, як пливли травою нашого просторого двору, а ззаду котилася прикрашена мереживами бочечка, і ніс поважного й урочистого носа дядечко, цвітучи яскравими рум’янцями. Матінка охнула й рушила сходами їм назустріч, але, трохи спустившись, далі не пішла. Олександр Михайлович та Антоніна Степанівна приклякли перед матінкою, а за ними урочисто застигли батьки, і матінка благословила молодих, а по лицях її покотилися сльози. Тоді дядечко із квітучими рум’янцями рішуче ступив крока вперед і сказав напрочуд густим, соковитим басом: