– Маєш час одуматися, – тихо сказав жінці Андрій Петрович.
І те, що побачив, його вразило. Вона дивилася на похід, на оту юрбу, що напливала, як бурунна вода при повені чи зливі, із якимсь незбагненним захопленням, бо очі її сяяли і все лице світилося, а вуста тримали, а це так рідко в неї бувало, легку всмішку. Тоді вперше подумав Андрій: а чи не безумна оця красуня? Що знає він про неї, адже й справді нічого. На його пропозицію Настуня так і не відповіла, отож стояли й надчікували, поки юрба вибереться на пагорба. А та не так ішла, як танцювала, вимахуючи руками, – і стояв сухий стукіт, і дерлося дерево об дерево, тарахкотіло, рипіло, і виривалися з ротів гострі, тонкі жіночі покрики, наче жовті вихлипи, і відчувалась у тому врочиста напруга, бо то не були веселощі, а ніби втілені у живі образи духи вітру, що започатковує грозу. Від того й повітря набрякало дивними розрядами, ніби ширяли в ньому невидимі блискавки.
Зрештою юрба спинилася, влившись у двір, перед ґанком і, ніби на команду, всі звуки зникли, люди причаєно дихали і розглядали із жадібною цікавістю те чудо, що світилося на ганку, красуню оту дивну, а вона стояла, звівши голову із розпеченими синім полум'ям очима.
Білий дід, достеменно як волхв, виступив наперед і вклонився панові.
– Чи дозволите, пане, вчинити те, що маємо? – спитав тремтливим голосом.
– Дозволяю, – сказав Андрій Петрович.
– Нехай зійде вниз і жінки її роздягнуть, – сказав дід.
– Роздягнуся сама, – дзвінко сказала Настка, – не дозволю торкатися мене брудним рукам. А зв'яже нехай мій чоловік.
– Тоді роздягайся! – сказав дід.
Настуня почала спокійно скидати із себе одежу. Андрій Петрович ніколи не бачив своєї жінки оголеною, отож йому ніби кілок застряг у горлі.
– Отямся і впокорись! – тихо сказав. Але вона його не слухала. Залишилась у самій сорочці, а за мить скинулась і сорочка, наче майнули крила білого велетенського птаха, й випали із тієї сорочки великі пишні перса. Юрба охнула і по ній, наче вітер, пішов шепіт, а жінки чомусь безмовно тицькали пальцями, показуючи на Настку. Андрій Петрович глянув і собі; те, що побачив, уразило і його: в паху в Настуні не було звичайного чорного чи рудого волосяного покрову, власне, не було там жодного покрову – її плоть була, як у малих дівчаток.
Тоді Настка підняла руки й розсипала зачіску, волосся густим русявим струменем линуло їй на спину, і юрба знову охнула, а Андрій Петрович побачив, що й під пахвами в неї було голо.
– Відьма! Відьма! – пішов поголос.
– В'яжіть, пане, їй руки, – сказав якийсь чорний чоловік і кинув мотуза.
І Андрій Петрович почав в'язати. І ще одну річ побачив, учиняючи це: над кібцем у Настки була кругла, більша великої монети темнобрунатна родима пляма, з якої проростало рідке волосся. Він зв'язав жінці руки, але вузла не затяг – щось його штовхнуло вчинити саме так. Вона це відчула, бо коротко блимнула в його бік.
– Прощай! – тихо й печально сказав він. – І не поминай лихом!
– Сходь, жінко, донизу! – сказав дід. – Поведемо тебе на спробу!
І вона пішла, велично знісши голову, а Андрій так і залишився на ганку, був-бо непомірно вражений побаченим і відчув, що та пінна, яку перед тим випив, не охмелила його, а стала в мозку та грудях двома вовняними опоками.
Отож стояв і дивився напівпомерклим зором, як Настуні накинули на шию зашморга, – його тримав за кінця отой чорний чоловік, що дав йому мотуза, по тому вона рушила у юрбу, яка розтікалася перед нею, як вода. І відразу всі знову застукали, затріщали тріскавками, заграли на рублях. Люди в тому-таки ритмі, що більше нагадував танок, а не похід, рушили донизу. Звіявся вітер і почав мотати пишним, іскристим Настиним волоссям, а Андрій Петрович стояв, не мігши й пальцем кивнути, й тоскняво думав: озирнеться чи ні? Але вона на нього так і не озирнулася, і юрба із тими ж ритуальними покриками та зойками, стуком і тріском почала меншати й меншати, скерована до озерця. Тоді Андрій Петрович ніби пробудився, щось його підштовхнуло, і він рушив дерев'яною ступою за тим походом, але тримаючись віддалі.