Моя простодушна сестра Варвара збагнути того не могла, бо, як казав, вона людина дня, а не віку. Людина дня живе як метелик, людина ж віку не тільки творить день сущий, але живе пам’яттю про дні згаслі.
Із Григорієм Петровичем мені складніше, ніж з Андрієм. Петро Михайлович і тут залишив тільки лапідарного записа: віхи відзначень дядька і події із цим зв’язані. І ніякої приписки, що існує нитка до таїни його душі. Іван Михайлович тут мені також нічим не допоміг, бо переоповів те, що я вже знав. Це все можна записати на малому аркуші. Він служив на виборах, був повітовим маршалком дворянства, а за подачею генерала-фельдмаршала, малоросійського губернатора й кавалера Петра Олександровича Рум’янцева-Задунайського, поставлений був 20 березня 1786 року в надвірні радники. Через два роки він – губернський дворянський маршал. Це його просування в цивільній службі легко пояснити: все йшло за сприянням графа Рум’янцева, саме того, який стояв із наближеними на пагорбі під Хотином і бачив, як із порохових димів хитливо вийшла розхристана, почорнена, простоволоса постать із намертво затисненою в руці, закривавленою шаблею і з несамовито осяйними очима – єдиний із загиблого полку, яким також командував граф. Такі речі не забуваються. Саме тому, не маючи як інакше відзначити героя, граф привселюдно оголосив його капітаном. Як губернський маршал Григорій Петрович був у Санкт-Петербурзі з депутатами, що висловили подяку Катерині Другій за відновлення виборів на громадські посади і був особисто представлений цариці, можливо, й вона знала про того разючого випадка із цим офіцером. Окрім того, Григорій Петрович був муж поставний, а цариця, як це всі знають, любила поставних чоловіків. Вдруге був представлений цариці в 1791 році, після чого новий малоросійський генерал-губернатор Кречетников[32] привіз йому велику срібну мекдаль, вибиту в пам’ять постановления миру із Швецією. Чи випадково, чи ні, не відаю, але під час мандрівки в Тавриду імператриця проїхала через село Несвоївку, маєтність Григорія Петровича, і тут особисто нагородила його золотою, прикрашеною емаллю, табакеркою, але цю табакерку Григорій Петрович чомусь не шанував, тобто не тримав її як особливу реліквію при собі, щоб похвалятися, так звичайно буває, нею та своїми зустрічами із августішою особою (як це чинили, приміром, Мейделлі), а невдовзі подарував її в день весілля дочки Софії зятю Андрію Кулябці, в цьому роді вона й залишилася. Знову запитання: чому так учинив? Був присутній Григорій Петрович і на коронуванні Павла Петровича, що свідчить: його мали за людину немалої достойності.
Всі ці речі свідчать про одне: блудний син, перейшовши низку злопригод та небезпек, щасливо повернувся в отчий дім і зажив тут звичайним нормальним життям, злопригод та небезпек уникаючи й не переживаючи.
Але одна річ весь час муляла мені голову. Власне не річ, а кілька фраз, мимохідь кинених Василем Капністом у час нашої зустрічі в Петербурзі. Перша: "О, я добре знав вашого дядька Григорія Петровича! Достойний був чоловік!" Фраза ніби звичайна: всі ми, малоросійське шяхетство цього краю, більш менш знаємо один одного. Василь Капніст же мешкав на Полтавщині, в селі Обухівці біля Миргороду, але в Новгород-Сіверському бував часто. Його знаменита п’єса "Ябеда" – про людей і норови Новгород-Сіверського. Відповідно, не міг не знати і губернського маршала. Але тоді, в Петербурзі, Василь Капніст не побоявся вдатися зі мною в конфіденціальнішу розмову, заговоривши про малоросійські справи. При цьому він сказав другу фразу: "Небожу такого дядька не боюся цього казати". Оце й був перший гвіздок, забитий у мою голову. Фраза увіч свідчила, що Григорій Петрович не тільки цікавився малоросійськими справами, але був довірений щодо них із Василем Капністом, а останній свого малоросійського патріотизму не приховував. Однак жодних слідів цього в паперах Петра Михайловича я не знайшов. На прощання Василь Капніст дружньо до мене відізвався, навіть обійняв як старший молодшого, тобто по-батьківському, і сказав: "Ви, юначе, мені так само приємний, як Григорій Петрович. Не знаю, чи відаєте: ми мандрували разом до Німеччини". Про мандри Григорія Петровича до Німеччини, а ще й із Капністом, у паперах Петра Михайловича також не було ні слова.
32
Кречетников Михайло (1729-1793) – з 1790 року був генерал-губернатором українських губерній, що складали раніше гетьманщину.