Оці речі мене й непокоїли: якась таїна в житті Григорія Петровича все-таки була, але до неї не мав жодної ниточки. Отож мав дві можливості: відвідати дочку дядькову Уляну Григорівну, замужем за Миколою Данченком, яка посіла після батька Несвоївку, і запитати її про папери, які, може, залишилися після батька, а друга – з’їздити в Обухівку до самого Василя Капніста і розпитатися про його знайомство з Григорієм Петровичем, а заодно про їхню спільну поїздку. Скажу при цьому, що синів Григорій Петрович не мав, а п’ятеро дочок; окрім Уляни, Олена, замужем за одним із Симонтовських, Софія, замужем за Андрієм Кулябкою, Наталя, замужем за Афанасієм Пишнім, і Надія, замужем за Семеном Шкляревським – я їх знав вельми мало та й Варвара могла оповісти про них найзагальніші речі.
У голові в мене весь час стукав молоточок: "Щось там було! Щось було"! – і не міг із тим дати собі ради.
Із Варварою тимчасом був не так розсварений, як трохи дувся за вивідництво на користь Івана Михайловича; вона відчувала вину і вряди-годи прилещувалася до мене, але я втримував паузу у стосунках між нами стоїчно. Зрештою, коли якось ще раз любенько до мене заговорила, сказав твердо:
– Хочу, щоб запам’ятала, сестро: є рід, а в роді ще й родина, і це не одне й теж. Рід – споріднення велике, але віддалене через розрізненість. Ми живемо в одному домі, отже, ми – родина, і нічого з цього дому навіть у коло роду виноситися не має. Зрештою, коли тобі миліше жити біля Івана Михайловича, не перечу, можеш переселитися. Я собі раду дам.
Варвара була шокована. Стояла, як стріла, очі розширилися і знерухоміли.
– Але ж, Тодосю, – сказала нарешті. – Вони зі своєю мегерою мене з’їдять!
– А я тебе не з’їдаю?
– Зараз з’їдаєш, – сказала категорично, і її очі увіч готувалися перетворитись у джерела, з яких рясно витікають солоні струмки.
– Нічого неприродного не вимагаю, – сказав я. – Це закон людського співіснування.
– Може, й так, – смиренно опустила очі Варвара і стала цілком схожа на святу Варвару, мощі якої спочивають у Києві, і яку по-варварському скатував власний батько, але джерела солоних струмків не виточили. – Коли перестану розказувати, він жахливо на мене розсердиться. Тоді помирюсь із тобою, а посварюся з ним.
Її силогізм був складений незле, на жіночий, звісно, лад.
– А ти щось йому розказуй, але не правду! – запропонував я.
– Але ж брехати гріх, Тодосю! – вигукнула свята Варвара, чи б пак, моя сестра. – Він розпитує, а я не можу не казати правди.
Ну, що ж, і цього силогізма складено незле, та й не без певної хитринки.
– Маєш рацію, – згодився я. – Тоді зробимо таке. Скажи братові, що я тобі за ті розповідини намилив голову, і спитай, чи не прийняв би тебе до себе, щоб мати спокій?
– Чи ж матиму тоді спокій? – трагічно спитала Варвара.
– Гадаєш, згодиться тебе прийняти? – засміявся я.
– Навряд, – мовила вже веселіше Варвара.
– Отож, – сказав я. – Крутитиметься в’юном. А відтак перестане вимагати від тебе звідів.
– А коли згодиться?
– Тоді погано знаєш рідного брата, – сказав я. – А він у нас особливий.
Варвара зітхнула. Але можливість розіграти брата їй все-таки сподобалася; зрештою, могла випробувати: коли не зживеться зі мною, то чи зможе й справді переселитися до брата? Я ж у висліді гри не сумнівався, і мав тут цілковиту рацію. Як оповіла пізніше Варвара, Іван Михайлович не на жарт перелякався й почав пристрасно сестру переконувати, що в нього дім набитий по вінця, що жінка в нього – не янгол, а скорше сатана, і що він, при всій любові до сестри, ніяк не може дати їй прихистка, а в батьківському домі просторо та й за мною, сказав переконано брат, потрібен догляд і нагляд, і він, як старший, не може відректися цього обов’язку, тобто бажав, щоб усе залишилося, як було. Але тріщину у братовій обороні було знайдено, і Варвара з цього відразу ж скористалася, заявивши, що йде у відставку чи абшит зі свого непочесного становища звідувача для Івана Михайловича. І хоч той ужив усього красномовства, щоб переконати сестру у зворотнім, доводячи, що я людина непевна, як і Петро Михайлович, бо ми заразилися пристрастю до псування паперу, а це може до добра не привести, Варвара була тверда, кам’яна, ще й сказала: