– Чи можу, пане, щось цікаве собі з паперів виписати? – спитав.
– Це було б можна, – розвів руками господар, – але в нас повисихало все чорнило. З перами ліпше, гусей у нас достатньо, а от у чорнилі, вибачте, потреби якось не маємо! Коли зізнатися відверто, – він по-змовницькому підморгнув, – я забув, коли й писав!
І він тонко, заливисто, як кінь у степу, зареготав.
Паперів і справді було небагато: купчі, закладні, позичальні цидули, копії документів на шляхетство, переписані дідовою рукою, ділове листування й таке інше – все мені нецікаве.
– Глибше шукайте, глибше! – сардонічно всміхаючись, сказала персона-жаба.
На самому дні я знайшов конверта із грубої бібули, на якому не так було написано, як нашкрябано: "Батькове!" Там зберігалися листи діда Петра Григоровича до сина, коли той перебував на військовій службі, нотні записи, під якими в розбивку стояли слова – очевидячки, судячи зі змісту, псальми; кілька аркушиків, на яких малорозбірливим почерком записано вірші під назвою "Ода на рабство"[33]; майновий заповіт Григорія Петровича дітям, але малоцікавий – самі перечисления. Оце і все. Я уважно перечитав дідові листи: розповіді про домашні справи, в одному – прохання приїхати, бо мати важкохвора, перелік домашніх новин, опис хвороб, господарчі клопоти. Поки я все те читав, Микола Павлович сидів на стільці, не рухнувшись, але й не відриваючи від мене застиглих і вибаньчених, цього разу й справді, як у жаби, очей. Сподівався, що він задрімає, але даремне – сторож біля мене був недремний. Тільки раз він невідь-чому роздув щоки й видув із легким шумом повітря. Зате мене вельми зацікавила "Ода на рабство", підписана літерою "Ш", отже, вона не авторства Григорія Петровича. Це було гаряче звернення до цариці із звинуваченням за уярмлення батьківщини, під віршем стояв і рік написання: 1783. Читати рукописа нелегко, але, здобувши при вправах своїх певний досвід, я текст осилив, і був уражений силою почуття, закладеного в поетичні рядки. Здається, це було те "щось", яке молоточком стукало мені в мозок. Ці вірші залюбки забрав би з собою або просто переписав.
– То, може, пошукаєте чорнила? – запитав.
Персона-жаба тільки безпомічно розвела руками. Тоді я попросив позичити під розписку кілька дідових листів і вірші; ці папери під клятвою чи навіть грошовою заставою (гроші при мені були, захопив на всяк випадок) зобов’язувався привезти у визначений строк.
– Ні! – рішуче мовив Микола Павлович. – Читати – читайте, а винести не дозволю ані аркушика. І не намагайтеся мене підкупити!
– Казала Уляна Григорівна, що діти порвали якісь папери – що там було? – спитав.
– Хто їх читав? – байдуже відказав Микола Павлович. – Ото після цього й зачинили до шкатули. Діти в нас, самі бачите, трошки й свавільні. Але стійте! По-моєму, то були якісь нікому непотрібні ноти!
– Чому ж не тримаєте дітей у дисципліні? – спитав я тоном офіцера.
– Бо це мій принцип виховання, – гордо відказав Микола Павлович. – Вони мають рости природно й укріпити в собі закладені Богом інстинкти.
Фраза була несподівано розумна, як для Миколи Павловича, хоча змістом і сумнівна.
– Ви, пане, прихильник доктрини Жана-Жака Руссо? – спитав я.
– Кого? – вибалушив очі Микола Павлович.
– Французького мислителя, який проповідував повернення людини до природи.
– Ніяких мислителів, судар, я не знаю, – мовив Микола Павлович, – усі доктрини не з книжок, а з цього черепочка.
І він гучно постукав зігнутим пальцем по голові.
– Отже, рішуче не хочете мені дещо з цього позичити?
– Рішуче! – хитнув Микола Павлович.
– А чи дозволите приїхати ще раз з чорнилом і дещо переписати?
– Може, мене не так зрозуміли, – зімружив очі господар. – Але я чемно й ясно сказав: у нашому домі чорнила не водиться.
– Тобто, не дозволяєте?
Персона-жаба знову набрала повного рота повітря і вихукнула, відтак безпомічно розвела руками.
У цьому домі більше робити не було чого, і я, відмовившись од обіду, до якого гостинно запрошувала Уляна Григорівна (її чоловік при цьому мовчав), покинув їх, щоб більше ніколи не переступати того порогу. Не зайве сказати, що, коли виїжджав на дорогу, мене з-за паркану обкидали грудками землі оті дітки, які жили природно і закріпляли в собі закладені Богом інстинкти. До речі, звідки той бурундук знав слово "інстинкти", адже латини напевне не вивчав? Ні, світ і справді повен загадок.
З другого боку, був і задоволений, адже моє "щось", таке невиразне і лишень провідчуте, здобуло фактичне підкріплення; більше того, добра й говірлива Уляна Григорівна також немало цікавого розповіла про батька, і я вже був цілковито впевнений, що то була особа далеко не пересічна.
33
"Ода на рабство" – знаменитий вірш Василя Капніста, написаний на знищення на Лівобережжі Козацької держави із різкими звинуваченнями за це Катерині II.