Ми без зайвих слів почали готуватися до роботи. Цього разу виїхати довелося вдвох і вже не на моєму «фіаті», а на старенькому «мерседесі», який знову був у моді. Власне, від старого «мерседеса» залишилися хіба що тільки форма та назва. Все інше, звичайно ж, було сучасне. Та й повітряно-кисневий двигун останньої конструкції також дещо значить. По-перше, безшумна робота, по-друге, якщо треба, шалена швидкість, по-третє, вихлопний газ — кисень. Словом, ідеальний вид транспорту для нашої нічної подорожі.
Правда, цього разу мені довелося лягти на задньому сидінні. За кермо сів «рибалка», як подумки називав я свого помічника. І повіз він мене до океанського узбережжя.
На невеличкому майданчику в горах було безлюдно, тихо й темно. Крім автомобіля і дельтаплана — нічого й нікого. Я обійшов дельтаплан з усіх боків і залишився задоволеним, подумки подякував тим, хто його зробив. Сьогодні вдень в аероклубі Ден Брейл дивував інструктора вмінням пілотувати цей мотоптах. Сподіваюся, про це знатимуть й інші, якщо поцікавляться.
Часу залишалося не більш як півгодини. Я швидко перевдягнувся у легкий водолазний костюм з еластику, взяв речмішок з усім необхідним. Увімкнув на мотоплані протирадарний прилад «Антипеленг».
Вітер дув з океану, і я подумав, що летіти можна було навіть без мотора. Короткий розбіг, поштовх з кручі, і я чорним трикутним птахом зник у темряві. «Рибалка» чекатиме на мене всю ніч. А якщо не з’явлюся, йому доведеться підписати ще одну листівку тітці Дженні. Відверто кажучи, мені цього не хотілося б.
До острова летів хвилин сорок. Спочатку головним моїм завданням було обдурити радари, тобто не потрапити на екрани моніторів служби охорони острова. На цей випадок ми з полковником ще вдома підготували для радарів сюрприз. Я ввімкнув контрпеленг ще на березі і сподівався, що екрани моніторів спостерігачів при моїй появі в зоні радарів залишаться такими ж безтурботними, як і раніше. Але для цього треба було летіти з певною швидкістю, на певній висоті.
Деякі труднощі виникли у мене з приземленням. У темряві я не відразу знайшов саме ту із семи веж колишнього монастиря, від якої найближче до директорського кабінету. Довелося облетіти увесь замок.
Вікно в кабінет було розчинене навстіж. Це мене не здивувало. Здивувало інше. Такої пізньої години, яку я обрав для свого візиту, Отто Гредт сидів за письмовим столом і працював. Завдання значно ускладнювалося. Але відступати було пізно.
Я відпустив мотузку й зіскочив з підвіконня в кабінет. Хвилину директор коледжу дивився на мене швидше здивовано, ніж злякано. Та цього мені було досить. Я вмить паралізував його волю гіпнозом.
— Спокійно, — навіював я директору. — Не рухатися. Говоримо цілком відверто. Де ключ від дверей під гобеленом? Чудово. Підведися й відчини.
Директор послухав. Ключ був пристебнутий у нього на ланцюжку до пояса. Він натиснув десь під столом потайну кнопку, гобелен з’їхав убік, відкривши заховані двері.
— Що там? — запитав я.
— Апарат Жакренді, — трохи затнувшись, відповів директор, скосивши очі на якусь зелену лампочку, що мигтіла на пульті.
— Для чого він призначений?
— Для опромінювання талановитих студентів.
— Хто керівник… цієї роботи?
— Вольф Браун.
— Де він?
— У відрядженні на материку.
— Студентів для навчання він сам підбирає чи ви?
— Він.
— Скільки ви йому платите?
— Половину всіх прибутків. Він співвласник школи.
— Браун поїхав один?
— Ні, як завжди, зі своєю групою.
— Що за група?
— Група по відбору талановитих студентів для коледжу.
— Де встановлений апарат Жакренді, ведіть туди. Там є охорона?
— Ні, все на електроніці.
— Ключі в кого?
— Лише у Брауна.
— Ведіть до архіву.
…Світало. Наш автомобіль зупинився біля готелю. Мені хотілося якомога швидше лягти в ліжко і добре відпочити. Але не судилося. Колега, який пішов у розвідку, невдовзі повернувся дуже стривожений.
— Погані новини! Не можна тобі туди. Там годину тому вбитий журналіст Борис Михайленко. Повно поліції. Терористичний акт. Відповідальність взяли на себе «Нічні сови», місцеві терористи правого напряму. Кажуть, у вікно кинули пластикову бомбу. Краще зараз не з’являтися.
Мене мов блискавкою вразило. Як же так… Шкода хлопця, який загинув замість мене. Про повернення не могло бути й мови! Мабуть, це було написано на моєму обличчі, бо «рибалка», сівши за кермо, запитав:
— Куди їхати?